Андрій Веревський: Історія успіху колишнього регіонала та БЮТівця

Одним із найбільш таємничих українських олігархів є співзасновник найбільшого аграрного холдингу України «Кернел» та колишній народний депутат чотирьох скликань Андрій Веревський.

Він практично не з’являється в Україні, керуючи бізнесом зі Швейцарії. Пробувши народним депутатом понад 10 років, він зміг при цьому створити успішний бізнес, лобіюванням якого і займався у Верховній Раді. Його відправили з поста нардепа перед початком революції в Україні. Фактично, вона його ніяк і не торкнулася – Веревський продовжує «заробляти гроші» на аграрному потенціалі нашої країни.

«Юний аграрій»

Народився Андрій Михайлович у 1974 році в Полтаві. Вищу освіту намагався здобути в Полтавському інженерно-будівельному інституті, однак не склалося – пішов працювати. Крім цього, навчався в Оксфордському коледжі, а також закінчив у 2001 році Національний аграрний університет. Своїм стартовим капіталом завдячує своєму батькові – Михайлу Веревському, великому підприємцю та власнику кількох підприємств, пов’язаних з аграрним сектором. Примітно, що Михайло Іванович довгий час перебував під протекцією керівника соціалістичної партії Олександра Мороза, і навіть був головою його виборчого штабу на виборах 1998 року. Ці політичні зв’язки чудово допомагали Веревському-старшому у веденні бізнесу. Та й на Андрія Веревського це теж вплинуло, адже інакше його стрімку кар’єру пояснити неможливо. 19-річного юнака, який провчився в інституті всього рік, одразу ж призначили на керівну посаду в Полтавське відділення державної компанії «Хліб України» (займалася закупівлею та зберіганням зерна за держзамовленням). Там він пропрацював майже 5 років, паралельно займаючись будівництвом власної бізнес-імперії.

У 1998 році Андрій Михайлович зайняв посаду заступника генерального директора фірми «Зерноекспорт», а ще через рік став заступником директора з комерційних питань підприємства «Трансагроінвест». У 2002 році, перед приходом у велику політику, був головою наглядової ради заводу «Соняшник», який він хитро «відтиснув» ще у 2000 році

«Віджим» заводу «Соняшник»

У травні 2000 року банк «Аваль» несподівано відмовився продовжити з заводом «Соняшник» договір про надання фінансових засобів і вимагав повернути кредит сумою 5 млн грн. У перекредитуванні заводу відмовили. Але тут, як принц на білому коні, з’явився Андрій Веревський із пропозицією погасити борги підприємства в обмін на 40% його акцій. Керівництво, трохи подумавши, погодилося, проте пізніше виявилося, що окрім цих 40% у Веревського зосереджено ще 11% акцій, що давало йому контрольний пакет над усім підприємством. Піднявся скандал, і Андрію Михайловичу довелося продати «зайві» акції керівництву «Соняшника». А ще через кілька днів ті ж акції він передав у заставу в «Укрсоцбанк», з метою отримати кредит на три місяці. Примітно, що сума цього кредиту була в 9 раз менше вартості закладених акцій. Побачивши можливість отримати прибуток, керівництво «Укрсоцбанку» заблокувало ці акції, залишивши їх «нових» власників ні з чим. В цей же час Веревський висунув вимоги до керівництва заводу: повна зміна керівництва і отримання повного контролю над ним. Андрій Михайлович привів на посаду директора заводу Вікторію Матковську, дружину тодішнього голови податкової адміністрації Полтави.

У той же час (звичайно ж, чисто випадково) розподілом активів «Соняшника» зацікавилися правоохоронці, інтереси яких (знову ж таки випадково) збігалися з фінансовими планами Андрія Михайловича. Тоді ж почалися нескінченні перевірки діяльності заводу, про результати яких керівництво не повідомляли. У справу навіть втрутилася Генпрокуратура України, за діями якої чітко проглядалася рука Веревського, адже після кожної з чергових перевірок він приходив до опірних керівників і переконував їх у тому, що поки вони не передадуть йому контрольний пакет акцій – прокуратура не відступить. Пропонував «по-дружньому» вирішити всі їхні проблеми одним телефонним дзвінком. І, як ми можемо спостерігати сьогодні, вони таки здалися, а Андрій Михайлович отримав під свій контроль ще одне підприємство.

Механізм пограбування Полтавської області, який використовує Веревський (за інформацією видання «Дзеркало тижня»):

Політик-перебіжчик

Андрій Веревський швидко зрозумів, що політика чудово допомагає вирішувати питання бізнесу, і тому в 2002 році пішов на вибори як самовисуванець від 146 виборчого округу (Полтавська область). Ставши народним депутатом, Андрій Михайлович пройшов через всі партійні «постелі», починаючи з «Єдиної України» Леоніда Кучми, побував у «Регіонах України», у Блоці Юлії Тимошенко і закінчуючи «Партією регіонів». Те, що звання народного депутата приносить величезну користь для бізнесу, Веревський відчув під час фінансової кризи в 2008 році, коли парламент на чолі з Юлією Тимошенко ввів квоти на експорт масла. Незважаючи на заборони, фірми Веревського продовжували експортувати свою продукцію, та ще й збільшили обсяги. А конкурентам у цій ситуації залишилося тільки кусати лікті.

Паралельно з політичною кар’єрою розвивався і бізнес Андрія Веревського. У 2004 році, консолідувавши всі свої активи, він створив Kernel Holdings S.A., до якого увійшли елеватори, зернові термінали, олієекстракційні заводи та хлібокомбінати. Щороку компанія «Кернел» ставала все міцнішою, а її прибуток зростав на очах. З часом вона стала лідером на українському ринку соняшникової олії (Торгівельні марки «Чумак», «Щедрий дар», «Стожар»).

Одне з небагатьох публічних виступів Андрія Веревського:

З часом Андрій Михайлович зрозумів, що влада в країні скоро зміниться, і вийшов із Блоку Юлії Тимошенко, вступивши в «Партію регіонів». І якраз вчасно, адже ті, прийшовши до влади, також ввели квоти на продаж зерна за кордон. Блискавичне рішення Веревського «змінити політичні погляди» принесло йому можливість працювати «поза» цими квотами.

Вигнали з Ради «за прогули»

Навесні 2013 року Вищий адміністративний суд постановив відібрати у нього депутатський мандат, тим самим задовольнивши позов тодішнього спікера парламенту Володимира Рибака. За офіційною версією, Андрій Веревський порушив закон «Про статус народного депутата», поєднуючи роботу в комітеті з земельних питань із керівною посадою в холдингу «Кернел». Передбачається, що він використовував виборну посаду у своїх інтересах. За іншою, неофіційною версією, таким чином регіонали показово намагалися зміцнити дисципліну у своїх рядах, щоб члени фракції не прогулювали засідання (Веревський був найзапеклішим прогульником, адже він фактично жив у Швейцарії, керуючи бізнесом звідти). Насправді ж, Андрій Михайлович хотів розширяти свій бізнес, взявши для цього в Європі кредит. Біда в тому, що українським політикам там не дуже довіряють, перевіряючи практично кожен долар, який вони отримують чи віддають. Фактично, його поставили перед вибором: або відмовитися від мандата і отримати кредит, або залишитися нардепом, але не отримати необхідний йому кредит. Для нього, як для бізнесмена-політика, а не політика-бізнесмена вибір був очевидним.

За час чотирьох скликань, в яких його обирали народним депутатом, йому вдалося взяти під свій контроль фактично всі елеватори в Полтавській області. І, по суті, він став «зерновим» монополістом України, адже лише у нього було право на зберігання зерна, він володів правом на першочергове відвантаження і його безкоштовне зберігання. До всього цього ще слід додати можливість отримати будь-який банківський кредит під заставу елеваторів, якими він володів, а також дружбу з керівниками області та дирекцією «Укрсоцбанку».

Джерело: skelet-info