Російська понтократія з ядерним кийком

Російська понтократія з ядерним кийком

Зазвичай, коли шукають прецедент нинішньої ситуації, вказують на Карибську кризу 1962 р. Тоді я був надто малим, щоб його усвідомити.

Зате мені запам’ятався інший, який чомусь випав із загальновідомого історичного літопису, — листопад 1983 р. Почасти він затінений феєрверком перебудови, що незабаром почалася, але безодня, яка тоді розверзлася, справді не мала дна.

Що сталося? 23 листопада, після початку розміщення американських ракет у Європі, представники СРСР залишають переговори щодо обмеження озброєнь, що проходили у Женеві. Цьому передувало різке загострення відносин СРСР і після приходу до влади колишнього шефа КДБ Юрія Андропова. У березні 1983 р. Рональд Рейган назвав Радянський Союз «імперією зла», а 1 вересня, ніби для підтвердження цієї характеристики, радянським винищувачем було збито південнокорейський літак, загинуло 269 пасажирів та екіпаж.

Рейган назвав це «злочином проти людства, який ніколи не повинен бути забутий», «актом варварства та нелюдської жорстокості». 24 листопада генсек Юрій Андропов (якому залишалося жити лише два з половиною місяці) оголошує про збільшення кількості ракет, націлених на США.

Наводжу свій запис 26 листопада 1983 р. — і легко уявляю, що те саме я міг би написати зараз, майже через сорок років:

Михайло Епштейн, запис 1983 року

«…Впала ще одна перешкода, що відокремлює людство від самогубства. Переговори закінчені, зброя з обох боків висувається на передній край, і ніщо вже не стримує їхньої рішучості знищити один одного, а отже, і себе, і весь світ. Чи станеться самогубство — ніколи не може бути визначено заздалегідь, але сама можливість його і готовність до нього означає кінець величезного етапу людської історії, по суті, історії як такої. Те, що відбувалося раніше, так чи інакше містилося всередині історії, теперішні обставини виводять її межі.

Навіть якщо ми залишимося жити, то буде вже не життя, дане людству від Бога чи природи, а обране самим людством і яке увібрало ту повноту сенсу, яке містить у собі свідому відмову від смерті. Досі ми жили немов діти, маючи життя як безоплатно дароване благо, якого ніхто у нас не забере. Звісно, існувала трагедія індивідуальної смерті, але людина мала перед собою перспективу буття людства, в якому і її обмежене життя набувало довгого й стійкого сенсу: те, заради чого він жив — діти, книги, країна, рід людський — залишиться після нього. Тепер все це виявляється стільки ж тлінним, як і сама людина: ніхто і ніщо, здатне зберегти пам’ять, не переживе його.

Все людство як би скоротилося до розмірів людини, яка тримає в руках своє життя.

Не виключено, що такий стан передсмертної готовності триватиме досить довго, щоб людство звикло до нього і, пройшовши спокусу самогубства, навчилося триматися за життя. Але це змушує по-новому ставити і вирішувати всі проблеми, що співвідносять життя з її змістом. Людству доведеться виробити нову етику, метафізику, релігію, яка б йому існувати, розпоряджаючись знаряддям своєї загибелі. Тепер починається епоха випробування людства на зрілість, на здатність вижити завдяки власній волі та розуму, а не опікуваним зовнішнім силам природи.

Ядерна зброя призвела до того, що коли раніше смерть володіла людиною, то тепер людина має власну смерть.

Людство підносить до скроні револьвер. Натисне чи не натисне на курок? Якщо натисне, то ми зараз переживаємо останню мить, коли все попереднє життя, вся світова історія проходить перед нами немов у свідомості вмираючого. Якщо не натисне, значить, у мозку людства виробилася нова думка, яка виправдовує необхідність подальшого існування. Найближчі роки або, можливо, місяці в житті людства — як секунди в житті людини, яка міркує з револьвером у руці: «бути чи не бути?»

Цей запис, перечитаний сьогодні, викликає суперечливі почуття. З одного боку, вона втішає та обнадіює.

Але і інша думка. У СРСР було розроблено комплекс автоматичного управління масованим ядерним ударом, який називається «Мертва рука». Навіть після поразки країни ця система здатна завдати удару у відповідь по противнику і гарантувати його ядерне знищення. Цією здатністю вразити ворога до смерті після власної загибелі похваляються і нинішні пропагандисти — і в даному випадку не можна їм не повірити.

Режим не має жодного шансу на перемогу у світовій війні, якщо він захоче її розв’язати. Нема ідей, перспектив, економічних ресурсів. Немає жодного майбутнього, крім минулого, причому такого віддаленого, середньовічного, що йому не вижити у ХХІ столітті. Перемогти він не може, але знищити світ цілком. Заради чого? Заради куражу? Тріумфу живого всепереможного вчення - понтократії ?

Понтократія прийшла на зміну ідеократії як стратегія для підкорення країни та світу.

25 листопада 1983 р. Співробітники підприємства під час мітингу, що підтримує заяву Генерального секретаря ЦК КПРС Андропова про небезпеку перегонів озброєння. Фото: Юзеф Мосенжник, Володимир Репік / ТАРС

У радянські часи найвище стояли ідеї: комунізм, соціалізм, марксизм, ленінізм, матеріалізм — а кому потрібні ці «ізми»? Важливими є не ідеї, а понти. Кожен понт це ще одна демонстрація переваги, виграш в азартній грі. Зганьбити ворога, наплювати в суп сусіду, викрасти чужий секрет. Понт - одиниця кримінальної волі. Ще одна ганьба, заподіяна «партнерам», ще один знущання з чесного, образа гордого, загроза слабкому, приниження гідного. З таких понтів — відмітних знаків кримінальної гордості та куражу — і будується вертикаль.

Понтократор — той, хто править за допомогою понтів (не плутати з пантократором — царем небесним у християнському богослов’ї). Слово «понт» (від франц. Ponte — «понтер», «гравець», «картіжник») у кримінальному жаргоні має широке значення: пускати пилюку в очі, обігравати за допомогою обдурювання, пред’являти знаки влади та соціального престижу. Понтократор показує чудеса спритності, набираючи понти, тобто. регалії блатної честі, опускаючи всіх суперників

Але не можна зводити все до понтів — точніше, у цих понтах є щось глибше, що йде в таку прірву, що може закрутитися голова. У фільмі Федора Бондарчука «Сталінград», гламурно-офіційному та малоталановитому, є одна пронизлива фраза, що ніби випливла з іншого рівня глибини. Німецький капітан у виконанні Томаса Кречмана зауважує: « з вами, росіянами, неможливо нормально воювати, бо ви б’єтеся не заради перемоги, а заради помсти ».

Замислимося про сенс того, що відбувається. Якщо шансу на перемогу немає, залишається помста як головна мета. Моральна відмінність у тому, що воля до перемоги диктується вірою, надією, любов’ю, а помста лише ненавистю.

В епоху Другої світової було ясно, в ім’я чого варто вмирати, хоча і тоді ненависть до ворогів таки переважала любов до соціалістичної вітчизни. Що ж казати про наш час! В ім’я якого кохання боротися? Чи єдина мета — помста більш вільним, заповзятливим, удачливим, тим, хто має історію, право, науку, техніку, прориви в майбутнє? І помста "братків" - "братам", які хочуть стати частиною цієї історії?

Часом здається, що політичні терміни, такі як «тоталітаризм», «лібералізм», «демократія», «імперіалізм», взяті з лексикону інших епох, вже прокручуються вхолосту стосовно сучасного (анти)світу. Для опису нинішньої ситуації більше підходять терміни в галузі психології, метафізики або навіть просто фізики. Може йтися про ентропію, про хаос, про закони термодинаміки, про загальну теорію систем. А ще точніше – про те, про що писали

• Гоголь у «Мертвих душах»,
• Чаадаєв у «Філософічних листах» (які підписував «Некрополь», маючи на увазі Москву),
• Чехов у «Палаті № 6»,
• Платонов у «Котловані» і «Чевенгурі» (де є образ «мертвого брата», який притаманний людині).

Напрошується термін танаталізація (від thanatos — грецький бог, який уособлює смерть): посилення інстинкту смерті у суспільстві, його переважання інстинкту любові (еросом). Говорять, що мертві хапають живих; і що ближче вони до могили, то сильніша хватка. "Мертва рука" - це не тільки система автоматичного ядерного удару, це сила, яка тягне живих у царство мертвих. Вмираюче царство, йдучи, готове голосно ляснути кришкою труни.

Кульмінацію цієї загрози я вже пережив тоді в Москві, восени 1983 р. Мені було тридцять три, я мав трьох дітей, ніхто не хотів помирати. Тепер мої діти вже старші, ніж я був тоді, а мої онуки старші, ніж були тоді мої діти… Зараз важливо пам’ятати, що через прірву листопада 1983 р. незабаром був прокладений міст, яким людство перейшло в ХХI ст. Не слід плутати кульмінацію з розв’язкою, необхідно легко перевернути ще одну сторінку важкої і товстої книжки під назвою «Історія».

Автор: Михайло Епштейн , «АЛЕ»