Асад опинився в шкурі Захарченка перед Іловайськом

Асад опинився в шкурі Захарченка перед Іловайськом

Початок воєнної авантюри Путіна в Сирії західна преса вже встигла порівняти з подіями в Криму. Нічні рейси військово-транспортних літаків, солдати без знаків розрізнення, заяви про відсутність військ там, де вони, без сумніву, є - на перший погляд, якась схожість і справді є.

Хоча характер російської стратегії свідчить, що сирійський сценарій Путіна матиме з кримським вкрай небагато спільного.

З якоїсь точки зору, російська висадка в Сирії більше схожа на масоване вторгнення російських військ в Україну перед Іловайським котлом. Початкові цілі - що на Донбасі, що в Сирії - одинакові. Не дати знищити свого маріонеткового союзника, чиє військове становище близьке до катастрофи.

Але при тому конфлікт в Сирії радикально відрізняється від ситуації на Донбасі. Якщо ДНР і ЛНР - це абсолютно вигадані геополітичні цілісності, спроектовані й реалізовані силами кремлівських політтехнологів, то громадянська війна в Сирії - цілком "органічна". Історія ненависті її учасників має багатовікову традицію, особливо загострену за роки правління алавітської меншини. Тому цей конфлікт більше схожий на Абхазію та Південну Осетію, ніж на український Донбас.

З одного боку, це спрощує завдання Путіна - в Сирії йому не треба провокувати протистояння, воно і так йде повним ходом. З іншого - всі учасники сирійської різанини мають свої, давно і міцно сформульовані цілі, і слухати вказівки з Москви не збираються. Башар Асад - не Бородай чи Пушилін, і хоча його виживання значною мірою залежить від Кремля, керувати ним "в ручному режимі" не вийде.

При тому розміри російської військової допомоги ясно свідчать про те, що розвивати якийсь масований наступ проти джихадистів (чи кого б то не було ще) Росія в Сирії поки не планує. Скоріше за все, справа обмежиться точковими операціями проти всіх, хто здійснюватиме наступ на контрольовані Асадом залишки сирійської території.

На це - і тільки на це здатні кілька сотень морських піхотинців (ймовірно, з певною кількість спецназівців) з невеликою кількістю бронетехніки, та кілька бойових літаків, які є зараз, або будуть в найближчому майбутньому в розпорядженні Путіна у Сирії. І навіть збільшення цих сил у декілька разів ситуацію не змінить. Бо для повноцінного наступу військ Асада, під контролем яких залишилось менше ніж 30% країни (на яких, щоправда, мешкає половина населення), і які втратили контроль практично над всіма авіабазами та нафтодобувними регіонами, потрібні сили зовсім іншого порядку. Потрібен експедиційний корпус - з танками, бронетехнікою, артилерією та гелікоптерами. Потрібні не тисячі - десятки тисяч бійців. Тільки так можна вплинути на становище Асада, закритого в Дамаску та Латакії, проти якого наступають близько двох сотень тисяч опозиціонерів та джихадистів. При тому степінь лояльності і боєздатності урядових сирійських військ ненастанно падає, і реально опертись Асад може тільки на алавітські анклави на узбережжі - що він, власне кажучи, і робить, готуючи можливу евакуацію уряду з Дамаску, в передмістях якого вже окопуються ісламісти.

Операція з порятунку Асада - таких масштабів і на такій відстані від баз - російським військам, теоретично, під силу. Чого не скажеш про російську економіку і військову логістику. Звичайно, кинувши всі ресурси "на Сирію", і заголивши кордони, Путін може влаштувати повномасштабну допомогу сирійському режиму, але шан=си на це відносно невеликі.

Щоправда, присутність російських військ - навіть не надто чисельних - виконуватиме ще одну функцію. Вона стримуватиме авіацію союзників від ударів по позиціях Асада. Ризикувати наростанням глобальної конфронтації задля того, щоб добити сирійського президента, західні союзники явно не будуть. Чого не скажеш ні про джихадистів, ні навіть про помірковану сирійську опозицію.

При тому США вже встигли голосно й неодноразово обуритись присутністю російських військ у Сирії. При тому далі обурення справа особливо не пішла.
У США є різні варіанти реакції на ситуацію. В арсеналі - введення нових санкцій, перешкоди у логістиці (які, власне, вже реалізуються - шляхом блокування польотів росіян над Грецією) чи навіть атака на російську базу силами "ідейно близької" Вашингтону сирійської опозиції. Проте для будь-якого сценарію мусить бути план дій. А оскільки в Оточенні Обами дотепер до пуття не знають, чи витрачати сили й час на "видавлювання" Росії з Сирії, чи все-таки спробувати якось використати її проти Ісламської держави, то до силових протистоянь справа найближчим часом явно не дійде.

Натомість ЄС доволі ясно продемонстрував, що російські війська у Сирії мало цікавлять не тільки Брюссель, але й Берлін з Парижем. Більше того, Ангела Меркель відкритим текстом заявила, що участь Росії в сирійському "умиротворенні" її особисто цілком влаштовує. Вочевидь, прогинаючись під навалою біженців в Берліні готові вдатись до допомоги кого завгодно.

Не зважаючи навіть на очевидний факт - прихід росіян в Дамаск потоку біженців не зменшить. Хоча б з тієї простої причини, що режим Асада, на території якого діють путінські "орли", не контролює помітну частину країни - і шанси, що ця ситуація миттєво зміниться, навіть за допомогою російської зброї, практично рівні нулю. Більше того, помітна частина сирійських біженців втікають зараз не тільки і не стільки навіть від ісламських бойовиків, як власне від режиму Асада, чий досвід винищення власних підданих не настільки яскравий, як у ісламістів - але не менш ефективний. Тому надії Берліну "розміняти" Донбас на Дамаск, схоже, марні - Путін в будь-якому разі збереже можливості для "розморозки" конфлікту в Україні, але захистивши свій геополітичний інтерес в Сирії, на потік біженців особливо не вплине.

Але в такому разі виникає логічне запитання - якою ж є ціль Путіна в Сирії, якщо надіслані ним війська не можуть докорінним чином переломити співвідношення сил у громадянській війні?

Звичайно, підсиленням Асада - навіть незначним - Путін може спробувати "переключити" увагу радикальних ісламістів на протистояння з "поміркованою" сирійською опозицією, перетворивши сирійського диктатора, принаймні, на деякий час, на надто важку ціль.

Але бажання вивести російські війська з гри, подавши відповідний сигнал російським мусульманам і заробивши на тому додатковий популярність в мусульманському світі, може стати фактором додаткової активізації ісламістів, які давно й переконливо натякають на можливість конфлікту з Росією. Рівно як і сирійська поміркована опозиція, гіпотетично, може спробувати домовитись з американськими союзниками про жорсткі дії стосовно росіян в обмін на посилення військової допомоги (хоч подібна домовленість можлива хіба після завершення президентства Обами).

Тому єдиний шанс Путіна радикально вплинути на хід події за допомогою "Сирійського корпусу" - це дочекатись початку повномасштабних бойових дій Заходу проти Ісламської держави, в ході яких будуть знекровлені як ісламісти, так і поміркована сирійська опозиція, яка стане головною ударною силою США в боротьбі з радикалами. До цього моменту російські та іранські інструктори повинні покращити підготовку армії Асада, і наситити її сучасною зброєю, давши в такий спосіб шанс почати "бліцкріг" по відвоюванню країни.

Якщо ж тактична ситуація складеться так, що "хрестово-півмісячний похід" проти Ісламської держави так і не відбудеться, російським військам не буде надто проблематично покинути сирійські береги. Можливо, навіть прихопивши з собою сирійського диктатора - для подальшого поселення десь по сусідству з Віктором Федоровичем, найбільшим другом шахтарів та страусів. Після чого Володимир Путін зможе голосно й чітко сказати, що причиною поразки всього цивілізованого світу в бою з кількома десятками тисяч мусульманських фанатиків стала саме недалекоглядна політика США і їх західних союзників - і ніщо інше.

http://www.depo.ua/