Мільйони для «Вітька» у спортивних сумках: як мафія Могілевича фінансувала прихід Віктора Орбана до влади

Мільйони для «Вітька» у спортивних сумках: як мафія Могілевича фінансувала прихід Віктора Орбана до влади

Будапешт 1990-х років нагадував Чикаго часів сухого закону: щотижневі вибухи в центрі міста, розстріли серед білого дня та тотальна корупція. Проте за фасадом бандитських розбірок ховалася значно серйозніша гра — зрощення міжнародного кримінального синдикату Семена Могілевича з майбутньою політичною верхівкою Угорщини.

В ексклюзивному інтерв’ю для видання The Insider Ласло Ковач, колишній культурист і перекладач лідера угруповання Ігоря Короля, розкриває механіку цього альянсу. Ковач, який особисто виконував роль кур’єра, стверджує: він щотижня передавав десятки тисяч доларів Шандору Пінтеру — тодішньому шефу поліції, а нині багаторічному міністру внутрішніх справ уряду Віктора Орбана.

Свідчення Ковача виводять розслідування на найвищий державний рівень. Він описує, як у 1997 році суми хабарів різко зросли до мільйона доларів готівкою у спортивних сумках — ці гроші, за словами босів мафії, призначалися для фінансування передвиборчої кампанії «Вітька» (Віктора Орбана). Автор детально реконструює залаштунки найгучніших злочинів того часу: від вбивства медіамагната Бороша до замаху на самого Ковача, який дивом вижив після втрати 3,5 літрів крові. Ця історія — не лише мемуари про «лихі 90-ті», а й потенційний ключ до розуміння вразливості сучасного керівництва Угорщини перед російським компроматом.

У 1990-х роках культурист Ласло Ковач працював на Ігоря Короля, лідера найвпливовішої організованої злочинної групи в Будапешті, яка підпорядковувалася головному босові кримінального світу Семену Могілевичу. За словами Ковача, до його обов’язків, серед іншого, входила передача великих сум готівки, які Могілевич регулярно надсилав голові поліції Шандору Пінтеру для закриття кримінальних справ.

Ковач повідомив, що в 1997 році Могілевич через Пінтера передавав ще більші суми для фінансування кампанії Віктора Орбана (який після приходу до влади призначив Пінтера міністром внутрішніх справ). Ковач також розповів деякі подробиці кримінального життя тих років і пообіцяв дати офіційні свідчення в угорському суді, якщо влада в країні зміниться.

«Гроші Могілевича я привозив головному поліцейському Угорщини щотижня»

Мене звати Ласло Ковач, я народився 1963 року в Україні, але мій батько — угорець, і я вільно володію угорською мовою. Взагалі я професійний спортсмен, культурист. Але в 1990-ті треба було якось заробляти, і зі своїм другом дитинства Олександром Кірічаніним я в 1994 році розпочав невеликий бізнес — ми купували горілку в Угорщині й продавали в Україні.

Ласло Ковач

Спокійно торгувати нам дали недовго: в якийсь момент, коли ми з Киричаніним обідали в будапештській піцерії, підсів Ігор Король зі своїми бійцями, їх було чоловік вісім. Ну і почалося: ви хто такі, це наше місто, ми тут усе тримаємо, нам тут усі платять. Я сказав, що всі, може, й платять, а ми платити не будемо.

Король спробував притиснути мою голову до столу, але в нього нічого не вийшло, я тоді важив близько 110 кілограмів. Його спільник штрикнув мене ножем, рана була неглибока, але було багато крові. Суперечка тривала, і поступатися я не мав наміру.

Потім Король сказав мені, що моя поведінка справила на нього враження. Він знав, що я розмовляю угорською, а він, як і всі його бійці, переїхав з України, не знаючи ні слова угорською, тож їм потрібен був перекладач. У підсумку Король запропонував мені працювати на нього.

В основному угруповання Короля займалося «кришуванням» нічних клубів. Платили практично всі — або Королю, або конкуруючому українському угрупованню під керівництвом Леоніда Стецюри. Обидва угруповання підпорядковувалися Семену Могилевичу (або, як його називали, Севі), який тоді був на вершині своєї могутності — бос босів. Він жив у Будапешті й практично не виходив зі свого розкішного, помпезно обставленого старовинного будинку на вулиці Бенцур.

Йому туди привозили й їжу, й жінок, туди стікалася вся інформація, там вирішувалися всі питання. Взагалі у Севи угруповання були скрізь, наприклад у Росії — солнцевські, були угруповання по всій Україні, у США, втім, про це я знав лише з чуток.

Семен Могилевич («Сева»)

Хоча Сева й був босом, Король йому грошей не платив; для Севи всі ці збори з клубів були копійками, йому це було нецікаво. Його цікавили набагато серйозніші справи з мільйонними прибутками. Наприклад, вони додавали фарбу в дизельне паливо і продавали його як мазут, який тоді не оподатковувався (фарбу потім легко витягували, на податках вони економили мільйони). Цей бізнес Сева прокручував із тодішнім головним поліцейським Угорщини Шандором Пінтером.

З Пінтером Севу пов’язували не лише бізнес: як керівник поліції він міг «загальмувати» будь-яку кримінальну справу, і Могілевич регулярно платив йому за це. Платити доводилося часто, один-два рази на тиждень, тому що Будапешт 1990-х був як Чикаго сто років тому: не минало й тижня, щоб когось не пристрелили або не підірвали. Про ці хабарі мені добре відомо, тому що я сам, по суті, виконував роль кур’єра.

Ми з Ігорем Королем приїжджали в офіс до Могілевича, він видавав Ігорю невеликий пакет (зазвичай це були суми в 50–100 тисяч доларів, але я ніколи не перераховував), після чого мені потрібно було передати їх «Шоні Бачі» — це було прізвисько Пінтера, у перекладі «дядько Шоні». Я приїжджав на задану точку — найчастіше це було на вулиці Вешелені, а іноді на вулиці Петёфі Шандор.

На розі зупинялася машина, зазвичай «Шкода» темно-синього кольору, я сідав на заднє сидіння, де вже сидів Пінтер, передавав йому пакет і на наступному розі вискакував з машини, ми навіть не розмовляли, максимум обмінювалися парою слів. Про те, за що ці гроші, вони якось домовлялися заздалегідь, мене зазвичай не посвячували в деталі, хоча іноді я, звичайно, здогадувався.

Відбувається вбивство, потім через мене передають гроші — звичайно, я міг якісь зв’язки робити. Ну, наприклад, я пам’ятаю, був такий український хлопець на ім’я Славік, його розстріляли через вікно машини, і, коли я після цього віз гроші Пінтеру, вже пов’язував у своїй голові: це за те, щоб закрити цю справу. Звичайно, це була лише здогадка, але справу потім і справді закрили.

Шандор Пінтер, головний поліцейський Угорщини, а згодом — міністр внутрішніх справ

Іноді мені доручали передавати гроші іншій людині, на ім’я Дітмар Клодо, німцю єврейського походження, який орендував будинок у невеликому містечку Сентендре, неподалік від Будапешта. Я приїжджав до нього не так часто, може, разів шість-вісім: заходив у передпокій, передавав гроші, обмінювався парою фраз угорською і їхав. Лише згодом я дізнався, що у своєму будинку він облаштував виробництво вибухівки. І коли я почав згадувати дати своїх візитів, то зрозумів, що кожного разу після цього протягом тижня ставався якийсь вибух.

«Найбільший вибух у центрі Будапешта організував сам Пінтер»

Іноді Пінтер не просто допомагав «закривати справи», а й сам організовував вбивства. Так, у 1995 році у нього виник конфлікт із підприємцем Йожефом Пристошем, який займався нерухомістю і на той момент був одним із найбагатших людей Угорщини. Пінтеру сподобалася одна з його будівель. А Пристош був дуже жорсткою і незалежною людиною, він ніколи не працював з поліцією, сам вирішував усі свої проблеми, нікого не боявся. Продавати цю будівлю Пристош не захотів, і почалися дуже жорсткі переговори.

Пристош покликав туди Ігоря Короля з парою бійців для охорони, а я виступав як перекладач. Це було в П’ятому районі, в готелі «Корона». З боку Пінтера там був його найближчий помічник Тамаш Портік, який разом із Пінтером брав участь у схемі з продажу дизеля в обхід податків і потім відповідав у Пінтера за всі брудні справи. З Портиком теж прийшло кілька його бійців, розмова була дуже жорсткою. З-за столу всі вийшли незадоволені, Портик сказав, що наслідки будуть дуже поганими: «Шоні Бачі буде дуже незадоволений твоєю відмовою».

Тамаш Портік

Десь через два тижні після цього Пристош сідав у машину — у нього був дорогий джип, він їздив без охорони, — і, ледь він відчинив двері та поставив одну ногу, велосипедист, що проїжджав поруч, вистрілив із пістолета з глушником йому в голову. Пізніше суд встановив, що виконавцем був Йозеф Рогач, громадянин Словаччини і штатний кілер Портіка.

Ще однією жертвою Пінтера став Йожеф Борош, спільник Пінтера, Портіка та Могілевича у бізнесі з торгівлі дизельним паливом; він знав усе про всіх. У 1998 році він на камеру дав свідчення на відео, де розповів усе, з іменами, подіями, датами. І наприкінці сказав, що, мовляв, є ще одна людина, головний учасник цих подій, називати яку він поки що не буде. Усім було зрозуміло, що він мав на увазі Пінтера, начальника поліції.

Йому обіцяли, що відеозапис із цими свідченнями не поширюватиметься, але вже за кілька днів він був у всього Будапешта, у мене в тому числі. Далі все було за тією ж схемою: Пінтер дав відмашку Портіку, а Портік задіяв Рогача. Той заклав вибухівку в старий занедбаний «Фіат», який давно стояв у центрі, неподалік від офісу Бороша.

Борош завжди ходив на роботу одним і тим самим маршрутом, і, коли він проходив повз «Фіат», Рогач, який чатував у кущах неподалік, натиснув на кнопку. Вибух був жахливий, від Бороша нічого не залишилося. Загинули також його юрист і ще двоє випадкових перехожих, кілька десятків людей постраждало — адже це був самий центр міста. Будівлі навколо виглядали так, ніби їх бомбила авіація.

«Великі суми призначалися для Орбана»

Як я вже казав, зазвичай пачки з грошима були невеликими, але в 1997 році суми перевищили 300 тисяч: півмільйона, а одного разу Могілевич передав велику шкіряну спортивну сумку, в якій було мільйон доларів. Усі ці великі суми призначалися «Вітьку» — так Могілевич називав Орбана. Орбан і Пінтер уже тоді були близькими, що ні для кого не було секретом. При цьому ні той, ні інший в офісі Могілевича не з’являлися, у всякому разі, я їх там ніколи не бачив.

У 1998 році були заплановані парламентські вибори, і Сева, звісно, розраховував на те, що прихід Орбана надасть йому повну свободу дій. Спочатку здавалося, що все йде за його планом: у 1998 році, коли Орбан переміг, він одразу призначив Пінтера міністром внутрішніх справ.

Сева взагалі ставився до угорців дуже зневажливо, а до політиків — особливо. Орбан не був винятком, Сева міг спокійно сказати щось на кшталт: «Цей смердючий мадяр живе за мої гроші, робитиме те, що я скажу, інакше я його виї*у, бл**ь». Я не знаю всіх подробиць їхніх взаємин, тільки те, що обговорювалося при мені, під час зустрічей Ігоря Короля з Могилевичем. Ігор взагалі був дуже небагатослівним, зате Сева любив поговорити.

Коли Орбан балотувався як опозиціонер, усі ці вибухи та вбивства, що обурювали суспільство, сприяли зростанню його рейтингу, але, коли він прийшов до влади, його колишні друзі та спонсори стали йому на заваді, і він за допомогою того самого Пінтера швидко їх позбувся, засунувши їх усіх за ґрати. Довелося виїхати з Угорщини і самому Могілевичу. Наскільки мені відомо, він перебрався до Росії. Чи можуть російські власті використовувати той компромат, який є у Могілевича на Орбана? Достовірно мені про це нічого не відомо, але я думаю, що, звичайно, можуть.

Віктор Орбан і Володимир Путін

«Моєю кров’ю залило всі сходи»

У 1998 році я посварився з Ігорем Королем. Усе почалося з того, що мені зателефонував мій друг дитинства, Саша Кірічанін, той самий, з яким ми розпочинали бізнес із торгівлі горілкою, і тремтячим голосом попросив мене терміново приїхати до нього — він назвав мені містечко поблизу Будапешта. Я застав його сильно побитим, із переламаними ребрами, у нього відібрали машину, годинник, гроші й вимагали ще сто тисяч, погрожуючи вирізати всю родину. Я, звісно, після цього одразу звернувся з претензією до Ігоря Короля: мовляв, ти зі мною в таких довірливих стосунках, вдаєш, що ми друзі, я твою дружину з пологового будинку забирав, завжди тобі допомагав — і ти дозволяєш таке робити з моїм другом? А він мені таким цинічним тоном відповідає, мовляв, «так вирішив». Я запропонував йому взяти мою машину, яка була кращою і дорожчою, і віддати її Кірічаніну. Він відмовився і навіть зробив вигляд, ніби його такі пропозиції ображають.

А я знав, кому дісталася ця машина, знав, де він живе, приїхав до нього, викинув його з машини, сів у неї сам і повернув Кіричаніну. Через кілька годин мені зателефонували, але вже не сам Ігор, а його люди, вимагали зустрічі. Ну, ми зустрілися, і вони кажуть: раз ти такий герой, віддай справді свою машину. Тут мене переклинило, і я сказав: треба було брати, коли я пропонував, а тепер нічого не отримаєте. Після цього дзвонив Ігор, погрожував, я йому сказав: перестань на мене наїжджати, бо не забувай, що я багато чого знаю, будеш наїжджати — ти й Пінтер сядете.

Я знав, що це, звісно, матиме наслідки, але думав, що максимум, що вони зроблять, — розіб’ють мою машину. Однак все закінчилося тим, що 23 грудня до мене в машину сіли двоє, один накинув на шию зашморг, а інший почав бити ножем. Я спочатку чинив опір, потім стало зрозуміло, що живим я з машини не вийду, і прикинувся, що втратив свідомість. Я почув, як один іншому сказав російською щось на кшталт «справа зроблена», і вони пішли.

Вони потрапили мені в артерію, тож кров хлинула жахливо. З останніх сил я дістався до своєї квартири на п’ятому поверсі, кров залила всі сходи, і вже вдома я почав втрачати свідомість. У швидкій мені сказали, що я дивом вижив: я втратив 3,5 літра крові. Для звичайної людини це був би вирок, але, оскільки я культурист, у мене було 120 кілограмів, та ще й багато хімії, стероїдів, це мене врятувало. У підсумку я не тільки вижив, але й відновився і через рік вже знову виступав на змаганнях.

Я повністю переключився на спорт, почав готувати інших до змагань, продавав спортивне харчування й непогано заробляв. Як не дивно, мене більше не чіпали. У 2001 році Ігор Король вигнав ще одного свого дуже близького соратника, Ігоря Радченка, і той попросив мене взяти його до себе в бізнес. Я сказав, що згоден, за умови, що він мені розповість, як усе відбувалося. І він мені розповів усе, як було, зокрема й про те, що ініціатором замаху на мене був Ігор Король.

Тут мене знову зовсім переклинило, я почав дзвонити Королю, вимагати особистої зустрічі, погрожувати йому найбруднішими словами. У звичайній ситуації й десятої частки таких образ вистачило б, щоб він мене вбив, але тут він мене заспокоював, просив закрити цю тему, міняв номери телефонів. А потім один з його людей попросив мене перестати цим займатися, тому що наші телефони прослуховують, і якби ми дійсно зустрілися, то нас би просто затримала поліція. У підсумку Короля в якийсь момент, коли він виїхав з Угорщини, не пустили назад до країни. І так було з усіма: когось вигнали з країни, когось посадили.

До мене теж дійшла черга, і з волі Шандора Пінтера мене на сім років ув’язнили за надуманим приводом — звинуватили у викраденні людини, хоча були свідки, які на суді підтвердили, що я нікого не викрадав. У в’язниці до мене приходили слідчі, хотіли, щоб я їм усе розповів. Але я їм пояснював: ви ж розумієте, що Шандор Пінтер, по суті, ваш начальник, і якщо ви думаєте, що зможете надати ходу цій інформації, то ви дуже наївні люди.

Коли в Угорщині зміниться влада, я обов’язково дам свідчення в суді. Дуже хочу подивитися Шандору Пінтеру в очі.