Чому бійки в Раді – це добре, і про що вони свідчать

Депутат від "Опоблоку" Нестор Шуфрич після прийняття закону про перейменування церкви запропонував спікеру парламенту переголосувати.

В свою чергу Андрій Парубій намагався його заспокоїти і запропонував перехрестити, щоби вигнати бісів. Наляканий цим Шуфрич відступив, дорогою зірвавши плакат із закликом посадити за грати Віктора Медведчука. Після таких дій отримав кулаком в обличчя від народофронтівця Юрія Берези.

Проте красивої бійки сам на сам не вийшло, набігли опоблоківці під проводом Юрія Бойка з одного боку й від провладної більшості з іншого. Тоді й почалася гра хто й кого перекричить. Зрештою спікер занудився й оголосив перерву у засіданні Верховної Ради.

Абсолютно впевнений – події в українському парламенті стануть темою номер один на російських ТБ. Наші депутати мають усі шанси витіснити навіть обговорення прес-конференції Путіна, хоча й там переважно говорили про Україну.

Знаєте, я росіян цілком розумію – їм немає про що пліткувати після засідань своєї Держдуми. У них все за планом й ухваляє лише те, що Путін дозволяє. Відтак і бійок не може бути, бо просто немає за що битися. Штучна ідилія, усі там однодумці й поціновувачі думок Путіна.

В українському ж парламенті справжня демократія, різноманітні політичні партії.  Опоненти воліли б одне одного бачити за ґратами, точно не сусідами під куполом ВР. Українські політичні партії свої погляди і переконання відстоюють всіма доступними їм способами, зокрема, і через бійки. З одного боку це свідчить про невисокий моральний рівень деяких народних обранців, а з іншого – ще раз наголошую – про справжню демократію в Україні, коли в найвищому законодавчому органі країни представлені усі з підтримуваних українцями політиків, навіть прихильників Росії та Путіна.

Відтак, про події в Раді не можна казати:" от клоуни, знову побилися". Це не так, а саме в частині про клоунів. Бійок в парламенті не було б лише при повній диктатурі, а до Верховної Ради були б допущені виключно провладні сили. Тоді й не виникає причин для бійок, всі любили б диктатора, і нас примушували. 

То ж, не треба червоніти за наших депутатів, які б’ються, ними можна лише пишатися й цінувати, бо вони – ознака наших демократичних свобод. Якщо у Верховній Раді перестануть битися – це сигнал, що варто визирнути з вікна й пересвідчитися, а чи не почали вже найближчий сквер обносити колючим дротом, розбудовуючи там концентраційний табір для політичних опонентів, невдоволених чинною владою.