Анатолій Юркевич. Фінансовий крах кредитного шахрая

Ще один український «олігарх в кредит», який не хоче віддавати свої борги, зате «наварює» сотні мільйонів на тендерах з єдиною військовою частиною.

Анатолій Юркевич цілком може стати в один ряд із одіозним бізнесменом, який заборгував своїм кредиторам мільярди. Звісно, борги Юркевича на порядок менші, але він взагалі не збирається їх платити – ні в Україні, ні в Росії, ні в Європі. Та він і не зміг би цього зробити за будь-якого бажання, оскільки повинен у 14 разів більше, ніж має!

Тому власник компанії «Мілкіленд» і торгової мережі «Край» намагається врятувати їхні залишки тим, що вигадує нові шахрайські схеми, пише в інтернет-виданні SKELET-info Сергій Варіс.

Перший «кидок»

Юркевич Анатолій Іванович народився 30 серпня 1968 року в місті Чимкент Казахської РСР (нині – Шимкент, Казахстан), у родині Івана Антоновича та Ольги Федорівни Юркевичів (1940 і 1946 р.н.). Про свою родину, так само як і про те, як і коли вона перебралася у Київ, він нічого не розповідає, тому пояснити успішний старт бізнесу Юркевичів на самому початку 90-х досить важко – ну хіба що типовою казкою «працювали не покладаючи рук», яку переказують всі українські олігархи.

Отже, цілком логічно, що відповідь на ці питання багато хто намагався знайти в біографії його батька, яка досі є цілковито закритою, що породило численні й суперечливі чутки. За однією версією, він колишній військовий, за іншою, був офіцером КДБ, за третьою був пов’язаний з досить могутньою в 80-ті роки чимкентською мафією, за четвертою був «простим» викладачем вишу.

Але чомусь увагою незаслужено покарана його поважна матуся, бо журналістам достовірно відомо, що Ольга Іванівна працювала в Чимкенті керівником чиновником у торгово-фінансовій галузі. Працювала і за радянської влади, і в 90-х, у зв’язку з чим вона не поїхала одразу у Київ до дітей, а залишилася в Чимкенті і отримала громадянство Казахстану. А от наприкінці 90-х Ольга Іванівна, зберігаючи казахстанське громадянство, з’явилася в Україні у ролі директора і співвласника то одного, то іншого підприємства родини Юркевичів. Сімейний бізнес Юркевичів записаний саме на неї та дітей, в той час як Іван Антонович залишився нібито ні до чого і вже давно ніде не згадується.

Відомо те, що батьки безпосередньо долучились до першого бізнесу свого сина, а потім і дочки. Так, у Анатолія Юркевича є молодша сестра – Оксана Іванівна Канарчук (1973 р.н., у дівоцтві Юркевич), яка є бізнес-леді і дружиною екс-депутата Київради Олександра Канарчука. Останній відомий тим, що його фірма ПАТ «Комбінат Будіндустрії» регулярно виграє у Києві багатомільйонні тендери.

Після закінчення школи, Анатолій Юркевич вступив до Київського вищого військово-інженерного училища зв’язку (нині — Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації КПІ), яке він закінчив у 1990-му році. Але не отримав розподіл кудись «к чорту на роги», а був залишений у цьому ж училищі «в аспірантуру», начальником відділення навчальної лабораторії. Що, знову ж таки, свідчило про наявність у нього певної протекції.

У стінах училища Анатолій Юркевич близько зійшовся з викладачем Юрієм Безбородовим, який є рідним братом російського генерала та екс-депутата Держдуми Миколи Безбородова. Саме Юрій Безбородов став одним із засновників і першим керівником відкритого при училищі «кооперативу» НПВФ «Банкомзв’язок». Туди ж у квітні 1992-го року перейшов на роботу Анатолій Юркевич, ставши заступником Безбородова.

Спочатку підприємство збиралося займатися «профільним» бізнесом, тобто системами зв’язку – так планував Безбородов. Навіть знайшли перших крупних клієнтів: це був банк «Україна», в той час купався в дармових бюджетних фінансах, і підприємство «Укргазпром» (попередник «Нафтогазу»). Але у Юркевичів були свої погляди на бізнес, і вони уговорили Безбородова «наростити капітал», займаючись оптовою торгівлею. І ось під вивіскою «Банкомзв’язок» була швидко збудована комерційна ланка: з України в Казахстан Юркевичі возили якесь обладнання, там по бартеру міняли його на жесь, яку везли в Прибалтику і міняли там на шпроти та соки, а їх вже везли продавати в Україну. Ось так Юркевичі і зайнялися торгівлею продуктами.

Однак у 1993 році НПВФ «Банкомзв’язок» розпався: на ТОВ «Банкомзв’язок» Безбородова, яке зайнялося все-таки зв’язком (майбутній «Голден Телеком»), і торгове АТ «Банкомзв’язок» (ЄДРПОУ 19353391), яке контролювали Юркевичі та їх компаньйони по бартерних схемах. Пізніше Анатолій Юркевич стверджував, що «між нами сталися розбіжності, і ми з однодумцями відокремилися». Юрій Безбородов описував розкол НПВФ «Банкомзв’язок» інакше: Юркевичі просто кинули його, залишивши з величезним боргом. Схема була така: на НПВФ «Банкомзв’язок» було оформлено великий кредит, потім Юркевич вивели на свою дочірню фірму, і вийшли з НПВФ, залишивши борг по кредиту на Безбородова — за який він розплатився своєю київською квартирою. Ось так Юркевичі зробили першу аферу з кредитами, кинувши свого бізнес-партнера, і створили перший капітал.

Разом із Анатолієм Юркевичем з НПВФ «Банкомзв’язок» вийшов і Михайло Попов, який до кінця 90-х залишався його основним компаньйоном. Але у 2001-му вони теж розійшлися, і Попов повернувся до Росії, де з 2003 року працював комерційним директором і заступником голови проявлення «НОВАТЕК» — найбільшої, після «Газпрому», газової компанії РФ.

Від Росії до офшорів

Ймовірно, Юркевичі «розвели» Безбородова не тільки на кредит, але і вичистили НПВФ «Банкомзв’язок» до голих підлог, бо грошей у середині 90-х у них було дуже багато. Втім, за деякою інформацією SKELET-info, свої крупні придбання вони здійснювали знову ж таки з допомогою кредитів, не всі з яких повертали. Питання лише в тому, хто їм ці кредити давав? Думається, що темне минуле сімейного бізнесу Юркевичів у 90-х роках з часом розкриє чимало інтригуючих скандалів.

Отже, з 1993 року Юркевичі почали активно скуповувати підприємства і продовжуючи активно займатися торгівлею усім підряд: від консервів до комп’ютерів. Особливо добре розходилися прибалтійські шпроти, але шпроти під вивіскою «Банкомзв’язок» (БКС) вже якось дивно, тому була створена компанія «Море». Анатолій Юркевич відкрив її разом із Михайлом Поповим, якому вона і дісталася після їхнього розриву (Попов продав її «Інтерфлоту»). А от на західний ринок добре йшли казеїн і сухе молоко, оскільки тоді їх собівартість була набагато нижча, ніж у Європі. Так у 1994-му з’явилася компанія «БКС-Мілтек», яка через кілька років перереєструвалася у «Мілкіленд» — що дала початок цілому холдингу, пізніше перереєстрованого в Нідерландах та маючого свої дочірні фірми в Україні, Польщі та Росії.

1 dqxikeidqxirqant

Однією із особливостей бізнесу Юркевичів є заплутаність схем належних один одному фірм, які зрештою йдуть корінням в офшори. Якщо ви подивитеся на наведений список, то побачите, що офшорні фірми Юркевичі почали створювати ще наприкінці 90-х. При цьому одні офшорні фірми належать іншим, тож розібратися, хто є хто досить складно. Але все ж відомо, наприклад, що багамський «Ditel, inc» став власником АТ «Банкомзв’язок», чи що на панамську «KRAI CORPORATION» була записана мережа маркетів «Край».

(щоб збільшити, натисніть на зображення)

Структура «Мілкіленда» тут є найзаплутанішою. Отже, в Україні працює фірма «Мілкіленд-Україна» (яка має дочірні компанії), що належить зареєстрованій в Нідерландах «Milkiland N.V.». Та, у свою чергу, на 73% належить фірмі Анатолія Юркевича «1 Inc. Cooperatief U.A.» (решта акцій була розміщена на біржі) через панамську фірму «Milkiland CORPORATION», і керується через панамську ж «1 INC-UKRAINE». Виникає питання: а чи потрібні чесному виробнику молочної продукції, яким називає себе Анатолій Юркевич, такі складні офшорні схеми?

Але він також час від часу позиціонує себе «посконним патріотом», посилав своїх людей на перший Майдан і підтримав другий, скаржився на спроби забрати його бізнес російським «Сбербанком» — при цьому вже понад 10 років розвиваючи в Росії свій бізнес. Мова йде, зокрема, про російське ТОВ «Мілкіленд-РУ» (ІПН 7715937669), яке володіє Останкінським молочним комбінатом у Москві (завод був збанкрутілий у 2017 році через кредитні борги) і живучими ТОВ «Курск-Молоко» (ІПН 4632173083) та ТОВ «Новомосковський молочний комбінат» (ІПН 7116149771).

Дерибан під шум Майдану

У другій половині 90-х Анатолій Юркевич і Михайло Попов купили два молокозаводи: у Ніжині й Кам’янець-Подільському, причому вони обійшлися їм всього у кілька сотень тисяч доларів кожен (за ціною київських квартир). Можливо, ці підприємства теж стали би виробляти лише сухе молоко, але тут із Казахстану приїхала Юркевич-мати, яка взяла молокозаводи в свої руки, і запустила на них виробництво сирів. Діло пішло, і новостворена компанія «Мілкіленд» почала стрімко розвиватися – і скуповувати в Україні нові підприємства. А допомагала Юркевичам у цьому вправна юрист Тетяна Козаченко. Так-так, та сама, яка у 2014 році стала директором Департаменту з питань люстрації Мін’юсту!

Тетяна Козаченко

У 1997-му вона отримала в Хмельницькому інституті регіонального управління та права диплом юриста, два роки намагалася працювати викладачем, потім кинула і переїхала до Києва, де влаштувалася юристом в АТ «Банкомзв’язок». Швидко освоїлася, огляділась – і вийшла заміж за Віталія Козаченка — який був топ-менеджером фірми з 1996 по 2009 рік. Своїм особливим талантом і кмітливістю вона зацікавила Юркевичів (чи то сина, чи то матір), які знайшли їй куди краще застосування, ніж штатного юриста. Для початку вони створили окрему фірму «БКС-Капітал», куди Тетяна була переведена заступником начальника відділу. А після отримання нею ліцензій адвоката (2002) і арбітражного управляючого (2003), Тетяна Козаченко очолила «БКС-Капітал». У 2007-му була створена нова фірма – юридична компанія «Капітал», Козаченко стала її співвласником і керівником, а її видима зв’язок з «Банкомзв’язком» і Юркевичами зникла. Що і дозволило потім одягнути на неї маску «громадського юриста», стати захисником учасників Євромайдану і проникливо пролізти на посаду керівника Департаменту люстрації. При цьому впродовж 2015-2017 довкола Тетяни Козаченко постійно спалахували скандали щодо її задекларованого і реального майна. Громадськість досить закономірно хвилювалася: якщо у керівника Департаменту люстрації звідкись з’являються мільйони гривень і дорогущі авто, то хіба не означає це, що їй «заноситься»?

Повернемося на початок «нулевих», коли Тетяна Козаченко займалася зовсім не люстрацією і захистом опозиціонерів, а фактично юридичним рейдерством і шахрайством на користь компаній Анатолія Юркевича. Мова йде про справжню схему, за якою Юркевич отримав в своє повне розпорядження «за борги» одразу кілька молокозаводів. Сталося це у грудні 2004 року: в Києві ще шумів перший Майдан, куди Юркевич відправив «підтримати вибір народу» низку своїх співробітників, але Тетяни Козаченко серед них не було, тоді вона перебувала в Хмельницькому, де була арбітражним управляючим доведеного до розорення холдинг ВАТ «Хмельницькмолпром». Юркевичі поклали на нього око одразу після того, як у 1997-му купили молокозавод в Кам’янець-Подільському. Вже у 1999-му році они контролювали холдинг і почали розоряти його своїми схемами з участю компанії «БКС-Експорт» та інших фірм Юркевича, через які «Хмельницькмолпром» працював собі в збиток, накопичуючи борги.

І ось 22 грудня 2004 року Козаченко переписала на належні Юркевичам фірми «Молочний світ» (ЄДРПОУ 32769291) та «Прометей» сім молокозаводів холдингу. Серед них: Волочиський сироробний завод (селище Волочиськ Хмельницької області), Ізяславський маслозавод, Славутський маслопераробний комбінат і Теофіпольський сироробний завод.

Дані виписки журналісти зробили з архівів старих господарських справ, за якими ці угоди безуспішно намагалися оспорити у 2007 році. До речі, а випадково чи, що саме в тому ж 2007 році Тетяна Козаченко обзавелася власною фірмою «Капітал» і сховала свою багаторічну зв’язок з бізнесом Юркевичів? Напевно, ні. Але це ще не всі подробиці тієї грудневої афери! Виявляється, що навіть при сильно заниженій оціночній вартості цих підприємств на сумму понад 20 мільйонів гривень (4 мільйони доларів за тодішнім курсом), Юркевич заплатив за них всього... 304 тисячі гривень. Решту він сплатив якимись «цінними паперами», цінність яких сумнівна — це були неназвані векселі.

Журналісти копали глибше, і знайшли ще одну цікаву угоду за квітень 2006 року, коли багатостраждальний «Хмельницкмолпром», так і перебував у стані перманентної санації, був змушений купити векселі «Укрпрофбанку» на суму 18,2 мільйона гривень, перерахувавши гроші за них ТОВ «МалКА-Транс» (ЄДРПОУ 25568003), що належить мамі та сину Юркевичам. Цікаво в цьому те, що даний «Український професійний банк» з 1999 року належав все тим же Юркевичам! Тобто вони, використовуючи корупційну (якщо не сказати кримінальну) схему, за допомогою векселів свого банку, вивели з «Хмельницкмолпрому» 18 мільйонів гривень. Тепер зрозуміло, чому це підприємство було доведене ними до вічного банкрутства! Зрозуміло також, як саме сім’я Юркевичів збирав свій багатомільйонний бізнес.
Цікаво, що у 2014 році ТОВ «МалКА-Транс», яке контролює Конотопський молокозавод, засвітилося в черговому гучному скандалі, заборгувавши селянам 4,5 мільйони гривень за поставлене молоко. Причому, у кращих традиціях сім’ї Юркевичів, повертати борги підприємство і не збиралося. А у 2015 році, залишивши ні з чим своїх вкладників і тримачів своїх векселів, лопнув і «Укрпрофбанк».

Куди поплив «Магеллан»?

Більшість українців про «Укрпрофбанк» і не чули, або ж просто не помічали його вивіски і рекламу, віддаючи перевагу банкам більшим. І все ж на початок 2014 року в «УПБ» було близько 6,5 тисяч вкладників, які розмістили в ньому депозити на суму понад 200 тисяч гривень. Помножимо, підрахуємо, отримаємо 1,3 мільярда гривень, і це лише за великими депозитами! Плюс ще 120 мільйонів рефінансування, виділених Нацбанком у 2014 році, коли «УПБ» вже почав процедуру самоліквідації та розкрадання коштів. З матеріалів кримінального провадження №42015100000000795, відкритого СБУ (але так і не завершеного), у березні 2014 року «УПБ» почав щедро роздавати кредити підставним фірмам (ТОВ «Розвиток-2012» і ТОВ «ФК Аурум Фінанс») і підставним особам з числа працівників банку. Так з банку вивели 2,42 мільярда гривень (за даними СБУ), а в результаті шахрайства Нацбанк не отримав назад свої 120 мільйонів рефінансування. Коли ж «УПБ» визнали проблемним і вирішили призначити в ньому тимчасову адміністрацію, то люди Юркевича почали спішно виносити з нього навіть офісні меблі!

Звісно, що держава спробувала повернути своє, принаймні частково. Було порушено ще одну справу №12015100000000490, тепер вже МВС. У відповідь Анатолій Юркевич почав стверджувати, що не має до «УПБ» жодного стосунку. Формально це було так, адже до того часу він вже позбувся акцій банку, та раніше вони були заховані в надра його офшорів. Проте, за даними SKELET-info, існували договори між «УПБ» і Нацбанком, за якими компанія «Милкиленд-Україна» виступала поручителем банку, і від цього вже не відмовитися. І все ж Нацбанку довелося доводити свою правоту через суд. Юркевич парирував зустрічними позовами, намагаючись не допустити арешту майна своїх компаній, до яких і без того вже висунули свої претензії численні кредитори.

Становище «молочного короля» погіршувалося з кожним днем, його стан зменшився на порядок (з 390 до 40 мільйонів доларів), акції його фірм вже навряд чи можна було назвати цінними паперами: у Польщі їх вартість впала з 50 до 1,2 злотих! Розмір кредитних боргів Юркевича в 14 разів перевищує вартість його власних активів. Той же холдинг «Милкиленд» має борг перед українськими, європейськими та російськими кредиторами на суму 149,37 мільйона євро (зокрема, «UniCredit Bank Austria AG» і російському «Райффайзен Банк»). Він також має борги перед «Укрексімбанком», банками «Форум» і «ВТБ», двома польськими та одним французьким банком. Все, що зараз робить Юркевич – це намагається домовитися про реструктуризацію боргів, подає зустрічні позови або виводить майно із застави шахрайськими способами. У травні 2017 року суд заборонив Анатолію Юркевичу покидати межі України за позовом ТОВ «Компанія Фортуна», якій «Милкиленд» заборгував 65 мільйонів гривень. Через місяць в офіс АТ «Банкомзв’язок» нагрянула СБУ, і Юркевичу довелося знову звертатися до послуг Тетяни Козаченко.

Найбільшою головною болем Юркевича залишається київський ТРЦ «Магеллан», за який він відчайдушно боровся, застосовуючи навіть пряме шахрайство. Мережу власних маркетів і торгових центрів Юркевичі заснували ще у 1999 році. Безпосередньо магазинами володіють компанії «Край Проперті» (ЄДРПОУ 24365189), «Край-3» (ЄДРПОУ 32043092) та інші, які записані на офшорну «KRAI CORPORATION». І ось у 2011 році український філіал російського «Сбербанку» відкрив компанії «Край Проперті» кредитні лінії №119-В/11/55/КЛ і №120/В/11/55/КЛ на суму 56,2 мільйона доларів. Як заставу «Край Проперті» оформила належний їй київський ТРЦ «Магеллан», а згадана вище фірма «Прометей» стала поручителем «Край Проперті», заклавши належні їй (після дерибану 2004 року) Славутський маслоробний комбінат і Волочиський сироварний завод. Так, ті, що він отримав практично даром!

Нескладно здогадатися, що ці 56 мільйонів доларів, так само як і 149 мільйонів євро, та інші боргові зобов’язання, саме й становили основу стану Анатолія Юркевича в ситі для нього 2011-2013 роки. Але потім настав час платити по боргах. До кінця 2016 року борг Юркевича перед «Сбербанком» становив уже близько 65 мільйонів доларів (зараз вже 68), і він вже погодився, було, віддати банку ТРЦ «Магеллан», як раптом «передумав». Юркевич пішов на хитрість: затягнув передачу «Магеллана», а сам тим часом вивів його із застави. Для цього він використав юридичну комбінацію, в якій, можливо, не обійшлося без допомоги все тієї ж Тетяни Козаченко. А саме: раптом виявилося, що право на «Магеллан» пред’явила офшорна фірма «Lanex Inc», правонаступницею з 2015 року є офшорна ж «Artprogroup Ltd». Цікаво, що формальним власником «Lanex Inc» був Євген Балушко – на якого також був оформлений і «Укрпрофбанк»! Схоже, що він є особистим Фунтом сім’ї Юркевичів! Так ось, за позовом «Artprogroup Ltd» швидко організували суд, той виніс потрібне рішення, після чого державний реєстратор Маломихайлівської сільради (!) Покровського району Дніпропетровської області переписав «Магеллан» на нового власника.

І знову почалися судові тяжби, в ході яких «Сбербанк» доводив незаконність виведення ТРЦ з застави. Зрештою, у травні 2018 року Верховний Суд України постановив, що «Сбербанк» має законне право забрати ТРЦ за борги (хоча його ринкова вартість не покриває і половини боргу). Але до цього моменту Юркевич вже розіграв «патріотичну карту»: заявив у ЗМІ, що «банк держави-агресора» здійснює рейдерське захоплення майна українського виробника прямо в центрі Києва, звернувся за підтримкою до націонал-патріотів та правих радикалів. Тільки дивом вдалося уникнути побоїща, хоча непояснені переміщення невпізнаних «тітушок» по території ТРЦ були: вони називалися представниками «Сбербанку», хоча залишалося незрозумілим, навіщо вони влаштували цей «набіг» вже після офіційного рішення Верховного суду? В результаті робота ТРЦ була частково паралізована.

За цією гучною епопеєю з незліченними боргами Юркевичів за кредитами та платежами, ніхто не помітив, як їх початкова фірма АТ «Банкомзв’язок» жваво «рубає капусту» на тендерних операціях. При цьому її головним замовником є розташована в Києві військова частина №2428, що відноситься до Держприкордонслужби. Виходячи з публічних даних, ця частина займається всіляким електронним обладнанням для охорони кордонів і прикордонних пунктів. Так ось, ще у 2013-2014 році АТ «Банкомзв’язок» виграла у неї кілька тендерів на постачання інженерно-технічних комплексів та обладнання для контролю транспорту, і фізичних осіб – на загальну суму понад 300 мільйонів гривень. За період 2017-2018 «Банкомзв’язок» виграла ще десять тендерів на суму 570 159 757 гривень – що становило 90% всіх її контрактів.

Все це було б чудово, якби «Банкомзв’язок» не належала багамському офшору «Ditel inc», а її головний власник не заборгував би банкам Європи й Росії десятки мільйонів доларів. Адже з подібними підрядниками не личать зв’язуватись Держприкордонслужбі, особливо коли йдеться про спеціальне обладнання прикордонного контролю.