"Ми просто їхні боржники", – Цаплієнко про втрати на Донбасі

Коли чуєш цей пронизливий свист вперше, здається, що снаряд поцілив у тебе, і тоді тебе раптово охоплює тваринний жах. Майже неконтрольований. Гарячкове тремтіння пальців.

Шкіра ворушиться на загривку. Щось важке перекочується всередині і тяжіє кудись вниз. Ти, в спробі опанувати над собою, шукаєш очі впевненого в собі товариша по окопу. Але, заглянувши в них, як у дзеркалі, бачиш відображення своїх власних жахів. А, головне, свідомість відмовляється вірити акустиці та фізиці – якщо снаряд свистить, значить, він не твій.

Кажуть, що загиблі від прямого попадання позбавлені муки нескінченних секунд очікування і не чують вереск і свист снаряда на підльоті.

Але вони, Яна Червона і Саша Мілютін, які загинули вчора під Попасною, і не чекали. Вони були на бойовому чергуванні. Пліч-о-пліч. Думаю, не було в ці останні секунди у них всього того, про що книжки пишуть. Ані "все життя перед очима". Ані "найважливіші моменти". Кулемет. Боєкомплект. І команди з динаміка радіостанції. Вони просто працювали. Вони прикривали собою всіх нас. І вони – це не обличчя з бігбордів на вулицях мирних міст. А люди в однострої, яких знаєш. Знав.

Вибори не скасовують війну. І навіть не призупиняють. Від цієї незручної правди не сховаєшся під ковдрою соціального інфантилізму.

Ми просто їхні боржники. Без пафосу. Без художніх перебільшень. За те, щоб Україна була країною і народом, а не територією і населенням, ці двоє віддали не те, що найцінніше. Незрівняно більше. На своїх дітей Яна Червона буде дивитися з портретів, але вони ніколи тепер не відчують тепло її зашкарублих від кулемета долоней. Їм тепер рости без мами. Тепер їм потрібна наша допомога. Ми ж народ великої країни, а не населення великої території, хіба ні?

Тут картка Сергія, чоловіка Яни: 5168742230861985. І Даші, доньки Саши Мілютина: 4149439105275709. Це той мінімум боргу, який ми можемо зараз віддати.