Деды воевали

Читать на русском

Я ни за чужие спины не заглядывал, ни своей врагу не показывал. Своим убитым всегда смотрел в глаза. Поэтому до сих пор помню всех. Как тех, кто в немецкой форме, так и краснопогонников. Таких как ты, Красная армия, еще тогда хотел видеть рядом, союзником.

Деды воевали.

– Да вы нам в спину стреляли!

– Я ни за чужие спины не заглядывал, ни своей врагу не показывал. Своим убитым всегда смотрел в глаза. Поэтому до сих пор помню всех. Как тех, кто в немецкой форме, так и краснопогонников. Таких как ты, Красная армия, еще тогда хотел видеть рядом, союзником.

Далее текст на языке оригинала.

– Какіє союзнікі?! Ви нємцам памагалі!

– Я німців бив на українській землі ще тоді, коли тебе фріц до Сталінграду гнав. І мені для того не треба було мати заградотряд за спиною.

– Заградотряди нужни билі от панікьорства. Армія рассипалась без жорсткой дисципліни. 

– Армія розсипалася,бо ніхто не хотів захищати країну, яка ще до війни вбила своїх громадян більше, як окупант під час. "За родіну! За Сталіна!" в бій йшли тільки в совєтському кіно.

– Ми тоже за Украіну воєвалі. Освобождалі єйо от нацистов. Єсли б не Красная армія, немци уничтожили б всєх украинцев. Я відел дєрєвні, сожжониє дотла, со всємі житєлямі. А то всьо баби і дєті билі, мужикі с нами - в арміі ілі в партізанах. Да я за ето нємцов біть готов бил хоть с чьортом лисим. Лиш би гнать їх з моєї рідної землі.

– От і гнали сатану, а диявола привели.

– А ви развє нємцов нє прівєтствовалі в сорок пєрвом? Нє хотєлі с помощью Гітлера Сталіна прогнать? Что, скажеш, нє било такого? Хлєбом-солью фріцов встрєчалі! 

– В сорок першому думали, що Гітлер поможе бити комуністів, тому й вітали. А коли побачили, що не збирається він робити вільної України, підняли зброю і проти нього. Нам стало сили і відваги на те, щоб дивитися правді у вічі. А тобі? Чи ти може не бачив, що робило твоє доблесне НКВД після німців? Не бачив розстрілів, арештів, вивозів на Сибір? Ви лишили батьківщину на поталу псам не менш лихим, як німецькі, і пішли далі на Берлін.

– Я всю ету гебню сам нєнавідєл - чекісти, асабісти, другая шваль тиловая. Но нємца надо било дабівать у нєго в гнєздє, потому шлі на Берлін.

– А коли домів повернулися визволителями, не бачив, що в рідній хаті творилося? Як знову в колгоспи зганяли? Знов до голоду довели? Як об твоїх побратимів фронтовиків партійна наволоч ноги витирала? Не бачив цього? Чи медальками на мундирі тобі рота закрили? 

– Ти мнє мєдалямі нє тикай. У меня оні всє куплєни моєй кровью - трі ранєнія і контузія. В госпіталях до 46-го валялся. А голод помню, как раз випісался послє лєчєнія. Дєті страшними билі... Пайок отдал в первой дєрєвнє, в свою прішол с пустимі рукамі. А там тоже голод. Мать уже нєсколько мєсяцев без хлєба. Нє успєл спасті...

– Ну то чого ж терпів? Чого не пішов до нас у ліс бити ту другу наволоч, що довела до такого?

– Так война уж закончілась!

– Для кого скінчилася? Тобі що, краще жити стало? Вони маму твою голодом вбили, а ти закінчив свою війну! 

– Усталі люді воєвать. Міра хотєлі. Потому вєрєлі, что уже завтра будєт лучше. Потому і бєди вокруг нє хотєлі відєть. А ви новую бєду сєялі - убівалі мірних граждан, предсєдатєлєй колхозов, учєтєлєй с востока. Убівалі такіх же украінцев. Ти думаєш он просто так хотєл колхоз строіть? У нєго жена, дєті... А тут пріказ, ослушаєшся - на Сібірь, всєх!

– А те, що його страх за свою родину коштував життя сотням інших - нічого? А ти не думав, що його колхоз робився не лише для галочки, а щоб контролювати їжу? То я тобі скажу - там, де ми в 46-47-му не дали зробити колгоспів, голоду не було. Так ми врятували тисячі людей від смерті.

– Ну прямь рицарі бєз страха і упрьока. Только й дєлалі,что спасалі. А учетельниц с востока молодєнкіх, девочок совсєм, не ваши убівалі? Ілі на переодєтих енкаведистов всьо спішеш. 

– На перевертнів нічого списувати не стану - реальної крові на їх руках вистачить. А от про вчительку одну розкажу. Справді молоденька, років двадцять п’ять, і справді наші есбісти її стратили в 48-ому. От тільки невинною дівчинкою вона не була. Професійний агент, стараннями якого знищено цілу сотню повстанців і депортовано десятки родин на Сибір. Перед розстрілом не каялися і не плакала. Плювався і кричала - шкода, що не зможе знищити більше бандерівців.

– Ну відіш, у комуністов тоже свої ідейниє билі. Как тє ваши, что до конца пятьдесятих в схронах сіделі. Только в чьом смисл бил етой вашей "завзятості". Тебя когда взялі?

– В 54-ому, вже після Сталіна.

– А лєт-то сколько тє било?

– Тридцятка минула.

– Сколько із ніх в подпольє?

– На той момент 11.

– А потом тюрьма, лагеря?

– Разом всіх строків ще на 32.

– Йошкін кот, єтаж целая жизнь! І чьо стоіло оно того? Ти ж ні чєрта нє відєл в жизні. Пожить-то нє успєл. 

– Якраз тих сорок чотири роки підпілля і таборів були для мене справжнім життям. Бо життя без боротьби - існування. І ти це знаєш і розумієш. Твоє життя закінчилося в сорок п’ятому, далі пішло існування. Ти повернувся з війни і знову став нічим. І тільки згадки про фронтові роки тримали тебе на плаву в буднях, де ти нікому не потрібен.

– В етом ти прав – настоящая жизнь била только на фронтє. Тяжолая, но чєсная, а потом лиш бл*дство...

– Того й своє 9 мая так святкуєте - згадуєте час, коли по-справжньому жили. І тішитися, що вас раз на рік шанують ті, що решта часу мають вас за ніщо. 

– А вот ета нє нада. Вєтєранов у нас уважают. Вот у меня пєнсія повишеная, льготи разниє - на комуналку, прочєє. А ти чєго получіл за своі сорок чєтирє года "боротьби"?

– А я не за пенсію і пільги...

– Дак і я ж нє за то кровь пролівал...

– От сидимо ми з тобою в центрі Києва, столиці незалежної України, на Майдані незалежності, під синьо-жовтим стягом. А ти питаєш, що я отримав.

– Да, вивіскі у нас гаразди мєнять. А толку то? Что ізмєнілось-то на самом дєлє?

– Діти інші стали. Он глянь довкола - всі веселі, розкуті, вільні, не бояться. І не мислять себе без України. В тебе внуки є? 

– Правнукі уже взрослиє, унівєрсітєти поканчалі. Патріоти, всє на "рідній мові" разгаварівают. Хотя на самом дєлє ета ж і моя мова. Я ж майже тутейший - з Житомирщини. До армії тільки так і балакав, та й в селі до войни інакшої мови почті не було. А там на фронті швидко перевчили всіх одному язику. А потом вже й на роботі звик по рускі. Так легше було до начальства дослужитися. Думав вже забудеться та мова, як щось сільське і відстале. А на маєш – для правнуків знову рідна стала. Найменший в мене взгалі бандерівець – спочатку Майдан, тепер "Айдар".

– Та й мій Петро зараз на Сході. От бачиш, разом захищають Україну.

– Ну то йдемо вип’ємо за них!

– І за Україну!

– І за Україну!