Розвідник 95 бригади ДШБ Леонід Карпенко: Кого ми встигли “зажмурити” – того й встигли

“Я ненавиджу війну, ненавиджу воювати, вбивати. Але оскільки на мою країну напали російські терористи і агресори, я змушений взяти до рук зброю і захищати свою країну. Так вийшло, на жаль. Я хочу, щоб війна завершилася, щоб був мир. Але з повною капітуляцією Росії, визнанням нею агресії проти України, сплатою репарацій від РФ. Нехай приберуть за собою в українському Криму і на українському Донбасі”.

42-річний лейтенант Леонід Карпенко – офіцер розвідувального підрозділу 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Родом із Сум, мав власний бізнес. Займався будівництвом, спортом і самовдосконаленням. Але ще до початку війни став до лав “95-ки”, щоб за рік пройти з нею “від А до Я” весь славнозвісний рейд по тилах ОРДЛО. Був поранений, після 27 операцій на нозі лишається в армії, відновлюється, виконує бойові завдання.Офіцер розповів виданню “Новинарня” про деталі рейду десантників, стосунки з цивільними, свої нагороди та важке поранення, роль Бога на війні та очікувану “перемогу малими силами”.

Російський обман на переговорах під Арабатською Стрілкою

– Строкову службу я проходив у 1998-1999 роках в Ізмаїльському прикордонному загоні. Мені подобається спорт, розвиток, самовдосконалення, здоровий спосіб життя. Подобається жити. Я займався бізнесом, будівництвом. Але одного разу зателефонували друзі-військові і сказали: “Давай, підтягуйся до нас”. І я підтягнувся, – пригадує Леонід свій прихід на контракт в ЗСУ у квітні 2013 року.

dqxikeidqxiexant

Леонід Карпенко під час інтерв’ю в ППД частини. Фото: Людмила Кліщук, “Новинарня“

Він потрапив у батальйон за розвідувальним напрямком. І, як більшість тодішніх військових, констатує: навесні 2013-го ніхто в армії й близько не припускав, що за рік в Україні триватиме війна. Хоча, пригадує військовий, десантники були боєготові, тренувалися на розвідвиходах, полігонах.

А вже в березні 2014-го Леонід у складі розвідувального підрозділу 95 оабр вирушив на адмінмежу з Кримським півостровом. Виконував там завдання близько місяця.

– Ми тоді вже розуміли, що російські війська в образі “зелених чоловічків” почали окупацію Криму. Ми не дали їм піти далі, їздили наші патрулі тощо.

Одного разу росіяни нас викликали на переговори в районі Арабатської стрілки. Позиції наших розвідників були за метрів 250 від російських. Ми спостерігали за противником, рахували техніку, аналізували їхнє переміщення, характер дій і передавали далі. Періодично наші підрозділи підсвічували позиції противника, щоби бачити їхні дії вночі – це називається “пускати люстри”. Позаду нас колеги запускали ці освітлювальні снаряди – а ми, розвідники, перебували ближче до позицій росіян, все розглядали, рахували і передавали далі, – згадує військовий.

Одного ранку наші прикордонники прийшли до розвідників із ВДВ і сказали, що росіяни викликають їх на переговори. Формат – “два на два, без зброї”.

На перемовини пішов підполковник ДПСУ, супроводжував його Карпенко.

– Зброю я передав побратиму, який нас прикривав неподалік, як заявлялося в форматі переговорів. І от ідемо ми без зброї, удвох – а нам назустріч семеро росіян, двоє з них – з автоматами (іронічно посміхається). Вони привіталися з нами, потисли руку, про що я зараз дуже шкодую. Перед нами стояла морська піхота Росії.

Пан Леонід пригадує, що росіяни не приховували свого “походження” – були з шевронами та іншими розпізнавальними знаками ЗС РФ: капітан 1-го рангу, капітан 3-го рангу, капітан, старший лейтенант й інші.

Леонід Карпенко під час інтерв’ю в ППД частини. Фото: Людмила Кліщук, “Новинарня“

– Вони просили, щоби ми не запускали освітлювальні міни з аргументом “ваша болванка впаде на голову нашого строковика – і нам потім “двохсотого” додому везти?” Я внутрішньо тоді дуже обурився і хотів йому сказати, щоб він забирав з української землі своїх строковиків, поки не “двохсоті”, бо ми їх сюди не кликали, а вони прийшли й умови ставлять. Наш полковник-прикордонник грамотно ухилився від відповіді і чітко проговорив, що росіяни прийшли на нашу землю. Після цього їхній майор [морської піхоти] вийшов і сказав дуже неприємні для мене речі: “А ви не лізьте не в свої справи, це не ваш клопіт. Робіть, що вам кажуть, і все”.

ПІСЛЯ ЦИХ ПЕРЕГОВОРІВ Я ЗРОЗУМІВ, ЩО РОСІЯНАМ ДОВІРЯТИ НЕ МОЖНА.

Це підлі егоїсти, – резюмує розвідник.

“Під Савур-могилою росіяни тікали по одному-двоє. Кого ми встигли “зажмурити” – того й встигли”

Антитерористична операція для Карпенка почалася під Добропіллям, поблизу села Кутузовка – там відбувся перший бій.

Далі – гора Карачун, звільнення Слов’янська, Краматорська, Лисичанська, Тельманового, Петровського, Степанівки, Міусинська.

– Перше поранення отримав саме під час рейду – легенько зачепило по спині. Це було в районі Савур-могили, в селі Степанівка. Я не вийшов зі строю, не евакуйовувався. Ми з Михайлом Віталійовичем (Забродським, тодішнім командиром 95-ї бригади, згодом – командувачем ДШВ – “Н“) пройшли рейд від початку й до останнього дня. Наш підрозділ охороняв його, ми були поруч із ним, виконуючи бойові завдання.

Саме під Савур-могилою пан Леонід потрапив під масований артилерійський обстріл із території РФ – до кордону було дуже близько.

– Нас тоді щільно накрили “градами”, слава Богу, ніхто не загинув, було чотири поранених. Втратили БРДМ, який кілька днів до того “віджали” в сепарів під час бою за Лисичанськ.

Карпенко на тлі “віджатої” в бойовиків бронемашини, літо 2014 року

В той час як штурмові підрозділи тактичної групи брали висоту, розвідгрупа обійшла противника з тилу, не даючи йому змоги підтягнути підкріплення і відійти назад.

– Коли ми зайшли зі спини, росіяни вже почали відходити, тікали по одному-двоє соняшниковими полями. Кого ми встигли “зажмурити” – того й встигли. Хтось потрапив у полон, хтось – загинув. Були серед них найманці з Росії, кабардинобалкарця теж пам’ятаю.

Успішна операція на тому боці: “стало темно посеред білого дня”

Першу нагороду Карпенко отримав за успішне виконання бойового завдання з евакуації екіпажу українського вертольота з окупованої території – 5 травня 2014 року російські гібридні сили збили український Мі-24.

– Ми на Мі-8 були з черговою командою, дев’ятеро розвідників. Нас підняли в повітря, і вже під час польоту бортмеханік озвучив наше бойове завдання: збито вертоліт, треба знайти його екіпаж на непідконтрольній нам території. Льотчики виходили на зв’язок, вони були живі. Ми летіли, переживали, хоча й усміхалися один одному. Почалася гроза, стало темно посеред білого дня. Це було десь під Райгородком.

Ми побачили наш вертоліт, посеред якогось болота в очереті. Він не горів. Ми приземлилися, зайняли оборону й чекали, хто перший до нас вийде – наші льотчики (бо вони пішли від вертольота) чи сепари.

Зрештою, ми врятували наших, але не з першого разу. Вони вийшли до нас живі-здорові.

Пам’ятаю, коли поверталися назад, я хотів запропонувати своє місце офіцеру-льотчику, бо вони сиділи на підлозі. Але він відмовився – був просто щасливий, що не потрапив у полон і повертається у вертольоті ЗСУ на підконтрольну Україні територію.

Після нашого приземлення генерал зібрав усі прізвища та подав на нагородження.

Нагородження Леоніда за врятований гелікоптер під Райгородком

Розвідник “95-ки” холоднокровно пригадує випадки, коли ліквідовували противника. Як-от під Слов’янськом під час розвідки боєм.

– Це вважається останнім видом розвідки. Нас взяли в напівкільце, противник вів вогонь по нам із кущів і посадок. У нас був танк, два БТР і 16 військових. Ми перестрілювалися, грамотно маневрували, прикриваючись бронею. Ще один БТР до бою не приєднувався, він прикривав, на ньому був майор Олександр Скульський; згодом після цього бою він, на жаль, загинув.

Коли ми отримали наказ на відхід, майор каже: “А це що за тіло в траві лежить?” Наші хлопці підійшли і справді побачили чоловіка з автоматом та РПГ. Якби ми його не виявили – ми б не всі повернулися з того бою. Він би підбив наш танк чи БТР. Він різко піднявся, почав стріляти в наших хлопців, та кулі пройшли мимо, дякувати Богу. Наші хлопці відкрили вогонь у відповідь. Результат зрозумілий, так?

Десантники ЗСУ vs цивільні Донбасу: сльози, зрада, допомога

Прошу згадати яскраві епізоди з рейду – і кілька історій, котрі розповідає пан Леонід, пов’язані не з “м’ясорубкою” чи тактикою підрозділів, а переважно зі ставленням цивільних мешканців до українських військових.

Леонід Карпенко під час інтерв’ю в ППД частини. Фото: Людмила Кліщук, “Новинарня“

1 травня, ще до початку рейду, надійшла інформація, що бойовики хочуть окупувати Добропілля. Десантники виїхали до цього населеного пункту, виставили блокпости, допомогали місцевим силовикам контролювати ситуацію. Цивільні святкували “первомай” на пікніках.

– По обіді я перевіряв одне авто – і тут по тротуару йде жіночка років 40 з чоловіком, оченята блищать уже, випила десь трохи. Вона відштовхує чоловіка, на ходу витягує телефон, починає знімати, підходить впритул до мене і зі злістю каже: “Ну і що? Що ти мені зробиш? Хто ви такі? Що ви тут робите? Їдьте з мого міста! Давай, вдар мене, і я викладу це в ютуб!” І вже починає збиратися натовп. Це була для мене досить нестандартна ситуація: я – озброєний до зубів, а навпроти стоїть жінка без зброї і провокує. Я розвернувся, зробив два кроки назад. Потім подумав: а чого це я тікаю від неї? Розвертаюся знову, щиро усміхаюся, роблю два кроки назустріч і кажу: “Дівчино, я вам бажаю добра, миру, здоров’я, успіхів вам, вашій родині, вашому місту, нашій Україні. Бажаю, щоб все було добре і не було війни. Здоров’я вам, все буде добре, зі святом!” Вона змінилася на моїх очах, сховала телефон, усміхнулася, подякувала, вернулася до своїх чоловіків, і вони пішли геть. Інцидент був вичерпаний, все чітко. Колеги мені казали: “Ну, ти миротворець, красавчик просто!” – сміється розвідник.

Інший пам’ятний випадок із цивільними стався в районі Шахтарська, коли колона проїжджала біля озера і пляжу.

– Там купалися місцеві – жінки й діти, чоловіків не було. Побачивши велику військову колону, вони почали хутко збиратися. Під’їхавши ближче, я побачив, що одна з жінок притиснула до себе дитину і реве вголос істеричним криком. Ми не могли зрозуміти, що сталося. Згодом, коли проїхали цей населений пункт, я зрозумів, що вони, напевно, плакали, бо думали, що “злі укропи” їдуть вбивати їхніх чоловіків. Мені їх шкода.

“Рейдовий” БТР 95-ї бригади. Ілюстративне фото

А під час звільнення Слов’янська Леоніду трапився чоловік, який рюмсав.

– Ми їхали першим БТРом у колоні. Зустріли місцевих мешканців на авто, які покидали місто, бо нібито “дєрзкі укропи” наступають. Ми мали перевірити цей автомобіль. Люди перелякані, жінки з дітьми їдуть. Ми дивимося документи. І закидаємо їм ящик тушонки й води в багажник. Я вибачився, що довелося зупинити їх, попередив, що колону треба пропустити, а потім вони можуть їхати далі у своїх справах. Побажав миру, здоров’я, добра. Вони видихнули. Мужик той, коли побачив ящик тушонки, почав плакати і вибачатися щиро. Бо зрозумів, що ми, українська армія – не “злобні укропи”, як малює російська пропаганда.

Леонід Карпенко показує на стенді у військовій частині фото з боїв у 2014 році та навчань ще до вторгнення РФ на Донбас. Фото: Людмила Кліщук, “Новинарня“

Інакша ситуація трапилася у звільненому Міусинську – десантники спільно з 30-ю бригадою зачистили містечко, вибили противника з блокпостів.

– Тоді в мене берці порвалися, передня частина просила каші, – усміхається пан Леонід. – Через постійні обстріли росіян люди перелякані були, а я ходив по дворах і питав: “Вибачте, будь ласка, у вас нитки і голки-циганки не знайдеться?” Люди допомагали, були здоровомислячими, за Україну.

Розвідник згадує, що траплялося й рятувати цивільних, які опинилися на лінії вогню.

– Важко дивитися, коли будинки горять і місцеві мешканці помирають… Було якось, що на подвір’я впав снаряд, поранило жінку. Ми їй надали першу меддопомогу, перебинтували, вкололи знеболювальне.

Був і в Степанівці випадок. Підрозділи десантників дислокувалися в зруйнованій школі, і кілька цивільних приходили повз до бомбосховища.

Леонід у них спитав: “У вас є що поїсти?” – “Ні-ні, в нас нічого немає для вас”, – місцеві були налякані. “Та ні. У нас є сухпайки, можемо поділитися, бо ви теж у складній ситуації”, – запропонував військовий.

Леонід Карпенко під час інтерв’ю в ППД частини. Фото: Людмила Кліщук, “Новинарня“

– За кілька хвилин, як вони відійшли, почався точковий артилерійський обстріл по наших позиціях. Вже згодом з’ясувалося, що в Степанівці був засланий агент бойовиків – місцевий священник. Він все роздивлявся, підходив близько до наших позицій, доносив усе противнику. Через рік після рейду побратими випадково надибали в інтернеті відео з цим дідом, який водив по селу окупантів і показував на камеру: “Ось тут були укропи, тут вони бухали…” Дивлюся й думаю: “Я ж тобі води давав, сухпаями ділився, а ти на нас таке говориш? Бог тобі суддя!”

У школі в Степанівці була кімната-музей, майже не розбомблена. Священник той на російському ТБ розказував: “Тут укропи кололися…” Але насправді все відбувалося інакше

На в’їзді в Степанівку, Шахтарський район Донецької області. Літо 2014

Коли ми зайняли Степанівку і зайшли в школу, побачили таку картину якраз після сепарів: цегла, сухий спирт, шприци. Я особисто це застав, ми з хлопцями ще сміялися, що сепари тут “ширяються”. І коли сепари знову зайняли Степанівку – ті шприци там все ще залишалися, від них же. Але російські телевізійники зняли шприци і приписали їх “укропам”. Це робота російської пропаганди.

Підрив у “сірій зоні”, Бог і тітка з косою

Після рейду 95-та бригада вийшла на деякий час у резерв та на злагодження, згодом було Дебальцеве й виконання завдань під Донецьким аеропортом.

– Ми працювали під Спартаком, вирушили туди на підсилення. Шахта “Бутівка” тоді ще не була під нашим контролем. Через кілька днів після падіння аеропорту ми штурманули шахту і взяли її під свій контроль.

У 2016 році пан Леонід продовжив контракт, а наприкінці 2017-го йому присвоїли перше офіцерське звання – молодший лейтенант – оскільки, згідно до наказу, сержант із бойовим досвідом та вищою освітою може отримати звання офіцера за рішенням вищого командування.

Леонід Карпенко під час інтерв’ю в ППД частини. Фото: Людмила Кліщук, “Новинарня“

– Смерть дивилася в очі багато разів, а ми сміялися їй у відповідь. Бог захищає у всіх ситуаціях. Якби не Бог – я б із вами зараз не розмовляв. В кожній окремій ситуації без Нього важко було б вижити. Бог зі мною завжди, я з Ним на “ти”, – пояснює розвідник.

Наприкінці 2017 року військовий був на посаді командира розвідувального взводу. Укотре група виконувала завдання в “сірій зоні” – дорозвідка місцевості.

– Це було рано-вранці. Ми вже все майже завершили для майбутньої важливішої операції. Ішли я, сапер і ще один військовий. Ми підірвалися на протипіхотній міні. Сапер, на жаль, загинув. Я був важко поранений, мені ногу ледь не відірвало. Добре, що позаду була група прикриття – я повідомив по радіостанції, що є два “трьохсотих”, потрібна термінова евакуація. Вони повзли по наших слідах. Я вижив лише тому, що мій побратим, який був із нами, завдяки Богу, грамотно надав домедичну допомогу. А потім приєдналася група прикриття – і нас евакуювала. Нас вивезли на БТРі. Я вже втрачав свідомість, мені надали меддопомогу.

Колеги, з якими лежав у палаті, казали, що коли мене везли в операційну, я був увесь зелений, за мною “тітка з косою” ходила… Стояло питання про ампутацію кінцівки. Мені ніхто не говорив напряму, але готували. Завдяки Богу склалося інакше: пройшло 27 операцій – нога залишилася моя, ніхто нічого не ампутував, все нормально, слава Богу, ходжу, скоро бігати буду. Бог є, і він робить дива, – повторює віруючий військовий.

Леонід після поранення в шпиталі

Лікування та реабілітація тривали десять місяців, зокрема за кордоном, у Бельгії. Військовий вдячний українським хірургам та травматологам, які рятували його кінцівку, схвально відгукується і про бельгійських реабілітологів.

23 серпня 2018 року указом президента Карпенка нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Загалом у розвідника станом на травень 2021 року – сім нагрудних знаків від Міноборони, два почесних нагрудних знаки МОУ, в тому числі “За досягнення у військовій службі” ІІ ступеня, медаль МОУ “За важке поранення” тощо.

Леонід Карпенко під час інтерв’ю в ППД частини. Фото: Людмила Кліщук, “Новинарня”

Служба після поранення. Повернення Криму й Донбасу “малими зусиллями”

Офіцер ДШВ лаконічно окреслює свої нинішні посадові обов’язки: розвиток та навчання розвідників. На бойових завданнях – “знати все про противника”.

Леонід активно займається спортом – під одностроєм видно сильне, підкачане тіло. Продовжує тренувати поранену ногу. Поки що – швидкою ходьбою, але невдовзі налаштований бігати, попри те, що в нозі немає частини м’язів.

Після важкого поранення Леонід уже двічі був на бойових завданнях.

Перша ротація – зима 2019-2020, на Луганщині в районі Щастя.

Друга – 2020 рік, коли 95-та бригада стояла на Херсонщині, біля адмінмежі з окупованим Кримом.

Розвідник артикулює завдання на південному напрямку: “не допустити прориву противника” – як і тоді, навесні 2014-го.

Леонід під час ротації на Кримському напрямку влітку 2020 року

– Що роблять розвідники на Кримському напрямку?

– На позиціях [з боку Криму] стоять регулярні війська РФ: строковики, контрактники, прикордонники, 810-та бригада морської піхоти, 126-та бригада територіальної оборони, вони мінялися періодично між собою. Вели себе по-різному, проводили демонстраційні дії. Літала російська авіація, виїжджала військова техніка, тим самим демонструючи свою силу. Обладнували свої позиції. Якщо на Донбасі вони не зізнаються та намагаються приховувати своє перебування там, то в Криму в бінокль можна побачити їх та їхню техніку. Всю цю інформацію про російських окупантів ми збирали та передавали далі старшому начальнику.

У розмові про деокупацію Криму розвідник виказує неабиякий оптимізм і навіть зверхність, говорячи про Росію та її армію, “одну з найсильніших у світі”.

– Росія окупувала український Крим – і створила собі проблему, потрапила в дуже погану ситуацію.

РОСІЯ З НАШИМ ПІВОСТРОВОМ ЗАРАЗ – ЯК СОБАКА, ЩО ВЗЯВ У РОТ ЇЖАКА І НЕ МОЖЕ ЙОГО ВЖЕ НІ ВИПЛЮНУТИ, НІ ПРОКОВТНУТИ.

Крим без України – це шматок солоної землі, ні на що не придатний. Їм потрібна водичка, а водичка буде лише через Північно-Кримський канал. Тому росіянам потрібно зробити ривок на Херсон і вийти до Маріуполя. І це все для них закінчиться погано в прямому значенні цього слова.

Я вам скажу зараз пророчі слова, передбачу майбутнє, – усміхається Леонід. – Скоро з Божою допомогою до України повернеться і частина окупованого Донбасу, і Крим, дуже малими зусиллями. Нам майже не доведеться воювати.

В будь-якому випадку, Росія вже програла, у них немає жодного шансу. В них немає тих засобів і сил, які треба, щоб піти в наступ. Все відбудеться ось так (клацає пальцями), неочікувано. Якщо РФ зробить ривок, з Криму, скажімо – це буде останнє, що зробить Росія в тому адміністративному складі, в якому вона є зараз, – вважає Леонід.

Леонід Карпенко під час інтерв’ю в ППД частини. Фото: Людмила Кліщук, “Новинарня“

– Але ж Кремль зосередив у Криму багато зброї, і ядерної, кажуть, у тому числі, і звичайних ракетних комплексів?

– Терміни експлуатації в тієї зброї минули вже давно, це по-перше. Відсотків 80 усього прострочене. Навіть якщо щось намагатиметься злетіти – воно не злетить. І Кремль не буде стріляти. По кому? По Україні? Ні, поруч Росія. По Європі, де в них свої капітали та родичі живуть? По своїх вони не стрілятимуть.

Ну, а що ракетні комплекси? В нас ППО хороша. Хай навіть не рипаються.

Знаєте, російські прапорщики – великі злодюги. Щоб завести БТР – треба акумулятор, а він вкрадений, і ці дрібниці можуть датися взнаки під час реальних бойових дій.

Так, Кремль може ганяти ешелони техніки туди-сюди, і ця картинка може виглядати загрозливо. Але яку бойову цінність має метал без акумуляторів і запчастин? І це ще не все, моментів багато, – продовжує вражати мене пан Леонід “стратегічним оптимізмом”.

Під час інтерв’ю в ППД частини. Фото: Людмила Кліщук, “Новинарня“

Ми зустрілися в дні, коли український інфопростір істерив щодо ймовірного наступу Росії, стягування військ від кордон. Розвідник “95-ки” за це особливо не переживав:

– Російським військам ривок до Дніпра чи Харкова багато коштуватиме. Треба приблизно три дивізії для оточення міста Дніпро. Лінія фронту дуже розтягнеться, і цей наступ швидко захлинеться. Крім того, кожен український кущик буде стріляти в росіян, бо вони – фашисти, терористи і окупанти. Техніка й залізо, яке заїде в Україну, залишиться в Україні як металобрухт. На щастя, з нами завжди Бог і правда, а ще союзники – Америка й Європа, і вони не дадуть їм наступати. Росія боятиметься санкцій. Все пов’язано.

Росія свої сили розтягує, для нас це дуже добре, для них – це дуже погано. Кремль відкрито демонстрував свою присутність біля українських кордонів. Для чого? Для того, щоби ми приготувалися? То була лише демонстрація сили і шантаж. Щоби ми боялися? Ні, ми їх не боїмося. До речі, ви знаєте, що найбільша терористина організація в світі – це Росгвардія і війська РФ? – сміється Леонід.

Леонід Карпенко під час інтерв’ю в ППД частини. Фото: Людмила Кліщук, “Новинарня“

Він безапеляційно заявляє, що війна в Україні завершиться “правильно”.

– Я ненавиджу війну, ненавиджу воювати, вбивати. Але оскільки на мою країну напали російські терористи і агресори, відверто окупували Крим і приховано окупували частину Донбасу – я змушений взяти до рук зброю і захищати свою країну. Так вийшло, на жаль. Після того, що я пережив – не хочу, щоби на мене летіли снаряди, кулі, я не хочу війни. Я чув, як біля моїх вух свистять кулі й осколки. На жаль, від ворожого вогню на моїх очах гинули наші хлопці і горіла техніка. Тому я хочу, щоб війна завершилася, щоб був мир. Але з повною капітуляцією Росії, визнанням нею агресії проти України, сплатою репарацій від РФ. Нехай приберуть за собою в українському Криму і на українському Донбасі. Але, на жаль, наших хлопців уже не повернеш.

Людмила Кліщук, фото автора та з архіву героя статті; опубліковано у виданні Новинарня