Недооцінка ворога та легковажний оптимізм шкідливіші за паніку

Недооцінка ворога та легковажний оптимізм шкідливіші за паніку

На самому початку здавалося: з такими бойовими і небойовими втратами, з такими міжнародними санкціями ворог довго не повоює. Ще одна тисяча двохсотих, ще один літак збили, ще в один танк влучили, ще в одного БТРа закінчилася соляра, а зараз у них курс упаде, закриються McDonalds і Ikea, закінчаться капуста і морква, долари показуватимуть за гроші, ну тиждень-два.

У четвер минуло вже 42 дні, вони щоправда забралися з-під столиці, але чомусь не поспішають здаватися, пише видання "Тиждень".

Гадаю, попервах ми все робили правильно: у страху очі по яблуку, тому з ворога треба сміятися, це корисно для здоров’я. Але незле також розуміти, з ким ми маємо справу. А це не самі лише упирі з Кремля й гіпстери з московського Kalina Bar, це та сама «глибинна Росія», про яку писав один із архітекторів путінізму Владіслав Сурков. Яка вона? Чого вона хоче? Скільки витримає? Перші два питання мають сенс тільки в контексті третього (бо інакше мені пофіг, що там у них): коли вона нарешті лусне, та смердюча Імперія зла?

По-перше, за всього захоплення мужністю й майстерністю наших вояків, недооцінювати військовий потенціал Ерефії не варто. Виявляється, ми знищили заледве 8% наземної броньованої техніки й 10% літаків та гелікоптерів. Знаю, воно так не рахується, має значення не арифметична сума залізяк, а кількість боєздатних підрозділів, частин і з’єднань, які ними оперують. Тим не менше, загальне уявлення цифри дають. Те саме з особовим складом: незворотні втрати ЗС РФ, Нацгвардії та ПВК складають 19 тисяч, це, перепрошую, заледве 3% від заявленої чисельності їхніх діючих військ. Теж некоректні підрахунки, бо ворог уже спалив, з дозволу сказати, свої «елітні» частини, найкраще підготовлені, екіповані найновітнішою зброєю. Те, що залишилося, — набрід і брухт, але його багато…

Росія – країна з майже необмеженим ресурсом, бо запити населення мінімальні. «Не жили добре, нема чого й починати» — актуальне прислів’я. Сподівання, що «глибинний народ», дедалі занурюючись у злидні під впливом виснаження й санкцій, повстане й скине режим, марні. Холодильник не може виграти війну з телевізором, бо в глибинної Росії є готовність терпіти.

Терпіти страждання (аби була горілка), терпіти дискомфорт (бо немає звички до комфорту й, за великим рахунком, запиту на нього), терпіти свавілля влади (бо є надія в неї вбудуватися в якості хоч бюджетника, хоч міліціонера), терпіти злидні (бо завжди є нелегальні способи заробити на пляшку, огірок і картоплю — частка тіньової, «гаражної» економіки офіційно оцінюється в 42%), терпіти несправедливість (бо всі так чи так охоплені кримінальними стосунками, а там свої уявлення про справедливість), терпіти несвободу (бо невідомо, що робити з тією свободою).

Окремим пунктом слід не забути поголовну схильність до крадіння скрізь, де це не стосується найближчого кола, й уже згадане зловживання алкоголем. Я не намагаюся з пропагандистською метою дегуманізувати противника, хоча, може, й маю таке бажання, але навіщо його дегуманізувати, якщо він сам себе успішно дегуманізував, зараз ідеться про результати польових соціологічних досліджень останніх років, проведених ще донедавна наявними незалежними фахівцями.

І ще одна особливість, яку відзначають експерти: глибинна Росія може прожити без ватерклозету, проте не може прожити без величі. Відомий політтехнолог Глєб Павловскій, який колись засвітився в підручних Медведчука, формулює без прикрас: «Важлива складова споживацького кошика населення — символіка військової сили… Оборонне споживання підвищує лояльність».

Ось така безжальна констатація стану мізків ширнармас цього потворного державного утворення, суттєва характеристика яких — доособистісна свідомість (теж науковий термін). Це найархаїчніші форми ментальності, які напряму відтворюють прадавні родоплемінні стосунки з їхньою розмитою індивідуальністю, ірраціональним світосприйняттям, магічними практиками й безумовною слухняністю вождеві. Це не питання моєї упередженості або расизму, це, на жаль, кінцевий результат історичного розвитку народу як спільноти, об’єднаної спільною культурою та спільною долею.

Що в них у голові, найкраще дозволяє зрозуміти радіообмін поки що діючих бійців між собою або телефонні розмови вже полонених із їхніми родичами в містах Большое Бухалово, Хохотуй і Мухоєдово (я не знущаюся, це такі назви населених пунктів РФ). Якась емоційна тупість, патологічно тісний круговид, бідна фантазія, примітивний набір потреб і побутовий садизм — це й є реальне обличчя середньозваженого представника народу-богоносця. Ясно, що сучасна російська армія здійснює негативну селекцію, відсікаючи всіх розумних і емпатичних, але ж те, що ми з жахом спостерігаємо, — не виняток, не відхилення, а найтиповіший тип.

Ще один феномен, від споглядання якого повзуть мурахи, — їхні подруги та матері. Щодня в стрічці мікроінтерв’ю з їнього телевізора: дівчина з манерами вокзальної повії (а інших зразків поведінки нема де взяти) або жінка елегантного віку (елегантного, перепрошую, в координатах Мухоєдова) на будь-яке звернення до неї людини з мікрофоном, навіть випереджаючи саме запитання, впевнено відповідає в камеру: «Я за Путіна!!!»

Це не підтасовка, я колись розмовляв із колегами з Росії, коли вони ще були колегами, ті підтверджують: вони саме такі, вони так відчувають. Те, що скидається на злостиву карикатуру, є насправді хай узагальненою, але ж тверезою констатацією наявного людського ресурсу імперії. А це означає суцільну покору й керованість все нових і нових імперських штурмовиків, трупами яких імператор буде нас закидати. Воно не лусне, хіба що станеться якесь диво… Але диво — вже не моя компетенція, це до священників.

Щодо брухту: тиждень тому Пентагон оцінював запас ворожих оперативно-тактичних ракет після того, як 1200 їх було випущено по нас, у 50%. Припустімо, як повідомляє Reuters, частка відмов складає до 60% бойових пусків… Усе одно це, перепрошую, дофіга. А є ще польова артилерія разом із системами залпового вогню, є бомбардувальна авіація, все це накопичувалося десятиліттями (в тому числі й зусиллями наших батьків, нагадаю, що 80% економіки УРСР працювало на війну). Я не лякаю й не сію паніку або депресію, тим більше, що я не є ані діючим військовим, ані фаховим аналітиком. Я лише хочу сказати, що треба зціпити зуби, набрати повітря, зосередитися, забути про релакс і наївний оптимізм.

Звісно, ми переможемо, бо в нас є неймовірно вмотивовані й феноменально навчені збройні сили, є чималенький резерв добровольців, є або невдовзі буде найсучасніше озброєння в значній кількості, є масова підтримка населення, й не лише моральна. Зрештою, на нашому боці свята правда, це теж неоціненний ресурс.

Але цей дощ надовго. Чи витримає економіка? Чи витримаємо ми з вами? А що, є варіанти?

ЮРІЙ МАКАРОВ, опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ