"Свердлами ноги й руки свердлили, сікатором мізинець відкусили"

"Свердлами ноги й руки свердлили, сікатором мізинець відкусили"

— У меня все хорошо. Уже бегаю, как взрослый, даже без палочки! — каже комусь телефоном боєць 50-ї артилерійської бригади 30-річний Олексій Аванесян неподалік Золотих воріт у столиці. 25 серпня торік під Іловайськом йому відірвало ступню. Ходить на протезі.

На зустріч Олексій приходить із сестрою матері, тіткою Світланою, на вигляд років 55. Вона білява, одягла довгу жовту сукню у крупні сині квіти. На кілька днів приїхала з Луганщини погостювати у племінника.

— По Києву сьогодні Альошка повозив, — розповідає, доки фотограф відводить бійця у найближчий дворик зробити кілька знімків. — У Ботанічному саду були. А більше мені й не треба. У нього ж нога болить. Хай краще відпочиває, а я телевізор подивлюся. Вранці укол зробив, трошки обезболив.

Світлана приїхала з райцентру Новопсков. Працює вчителькою географії.

— Ми пошти за 100 кілометрів од стрілянини. Обикновенне мирне життя. Все одно боїмося. На днях світло відключали. Думаєм: це Щастинську ГЕС, навєрно, розбомбили. Значить, наступають. Отак і живем, як на голках.

Олексій — високий, у військовій формі і берцях, переходить дорогу. Кульгає на ліву ногу на протезі. Намагається сильно не спиратися на неї. Через усю вулицю вітається з трьома військовими, які стоять біля машини.

— Я их не знаю, но на войне мы все — одна семья, — пояснює.

У Києві живе з грудня, після поранення. Народився у Єревані в родині українки та вірмена. Через війну в Нагірному Карабасі сім’я переїхала в Запорізьку область. Олексій має в Росії старшого брата та сестру в США.

За столиком у кав’ярні замовляє собі каву, нам із тіткою — какао.

— До війни я то в Державній службі охорони, то в тюрмі в охороні працював. Був в армії. Все життя з погонами пов’язане. Паралельно машинами займався — тягнуло мене до них. Хочу відкрити СТО в Києві.

На війну пішли добровольцем чи повістку мали?

— Випросив повістку. Прийшов у військкомат, запитую: де вона там? Добровільно мобілізований, можна сказати.

Як вас поранили?

— О пів на восьму ранку 25 серпня під Іловайськом нас "Ураганами" обстрілювали, потім — "Градами". Хлопчині поруч у голову уламок "Урагана" попав. Я, уже без ноги — ступня на сухожиллі теліпалася, до окопа підтягнув його неживого. Півголови не було. Але на інстинкті тягнув. Перев’язав, уколов знеболювальне, затягнув у машину і вивіз з-під обстрілу.

Робив це на адреналіні. Болю особливо не відчував. Була незручність, бо не міг стати. Повзав. Близько 12.00 мене в лікарню в Старобешевому доправили. Там одразу відрізали ступню. Загалом зробили 20 операцій — відрізали ногу по шматочку, бо пішла гангрена.

На протез став у листопаді. Держава виділила німецький. Але не міг на ньому ходити. Все, що безплатне, — неякісне. Усі ці старі моделі протезів держава солдатам і ставила. Ми доплатили, поставили мені англійську стопу. "Ланос" новий за ці гроші купити можна.

Ходжу, але дискомфорт є. Культя зменшується, бо заживає, припухлості сходять. Протез починає бовтатися, натирати. Я і шкарпетку одягаю, щоб щільніше — все одно. Треба перероб­ляти протез.

Довго можете ходити в ньому?

— Одягаю о сьомій ранку, а десь о десятій вечора знімаю. Тільки шкарпетку постійно міняю, бо нога пітніє.

У госпіталі ви познайомилися зі своєю дівчиною.

— Олена була там волонтером. Коли мене привезли на носилках, приймала мене. Тоді запросив її в кафе й на дискотеку. Через день у госпіталь бігала — тому воду, тому цукор, то шкарпетки, то футболки. Зараз разом бігаємо. Олена — майстер манікюру й педикюру.

Про шлюб поки що не думаю. Уже мав один. Синові Віктору — 3 роки. Він у Запорізькій області з мамою.

Офіціантка приносить рахунок за напої. ­Олексій вкладає 50-гривневу купюру за трьох. Відводить руку тітки, яка хоче розплатитися. Решти в офіціанта не бере.

На грудях чоловіка причеплені п’ять медалей за досягнення в АТО. На правому плечі форми — нашивка "Воля або смерть".

— Сепаратисти пищать від нашої бригади. Скрізь розшукують. У нас багато бійців із Росії — хлопців, які дивилися свої зомбоящики. А тоді приїхали побачити, чи це правда, що Україна — агресор. Коли розуміють, що це не так, просяться до нас. У мене друг є — Крістіан із Парижа. Тут медиком працює. Навіть у полоні був.

Умови полону залишаються жахливими?

— Дівчинка-волонтер везла військовим провізію на Карачун. Її захопили в полон. 104 дні тримали. Свердлами їй ноги й руки свердлили, сікатором мізинець відкусили. Дубинками били, над вухом стріляли.

У росіян немає воєнної етики — дикуни. У нас заборонені знущання над полоненими під загрозою трибуналу. Навіть полонені російські розвідники, геерушники, лежать у госпіталях на білих простирадлах, їсти їм приносять, віп-палати.

Як змінився ворог за рік війни?

— У росіян на початку були хороші специ. Уже немає — або перебили, або відмовилися воювати. Зараз переважно там усі — якути, таджики. Масою намагаються задавити. Думають, шапками нас закидають. А наші хлопці навпаки — досвіду набувають.

Після переливання крові перестав пити горілку

Після поранення Олексій Аванесян на передову їздить як волонтер — возить рації, одяг, медикаменти.

— Багато поранених рвуться назад, — розповідає. — Я теж. Злість спокою не дає. Рік тому йшли на війну виконати обов’язок — захистити рідних і свій шматочок землі. А зараз заспокоїтися не можемо. Те, що бачив на війні, не забуду. Хоч це нормально переношу, в депресії не впадав.

Але на передовій буду тягарем. На БТР чи в кузов швидко вже не застрибну. Вдома поставив бігову доріжку, щодня бігаю. Бо розкабанів, почав живіт рости.

Після переливання крові смаки змінилися. І пити не можу. Чарочку випиваю — погано стає. Після банки пива наступного дня до обіду не можу відійти. До того алкоголь нормально переносив.