Без насильства російський народ ніхто

Без насильства російський народ ніхто

У документальному фільмі корисного ідіота Кремля Олівера Стоуна «Інтерв’ю з Путіним» від 2017 року є дуже симптоматичний момент, у якому головний герой розповідає про свого діда Спірідона Путіна та його участь у Першій світовій війні.

У цьому мікроепізоді Путін розповідає про те, як під час бою його дідусь вистрілив зі свого шанця в австрійського солдата, а влучивши, одразу ж побіг з аптечкою його перев’язати, аби порятувати йому в такий спосіб життя. «Якби він не вистрелив, австріяк би його вбив», – пояснив Путін Стоуну.

У цьому епізоді, наче у краплі води, проявляється вся суть морального образу російського президента: за допомогою ретроспективного редагування ніким не верифікованого минулого практично нікому не знаної людини Путін, по суті, виправдовує свої «превентивні» рішення 2014 року з анексією Криму та окупацією Донбасу. Але це було би дуже поверховим висновком, розрахованим на податливу до таких дешевих прийомів публіку з числа російської авдиторії чи некритичних адептів Путіна на Заході.

Російська пропаганда лише здається сокирою зробленою. Насправді ж, окрім буквального перенесення нинішніх патернів поведінки в далеке минуле – що, безперечно, забезпечує й історичну тяглість Росії, якій завжди доводиться захищатися (Путін не пояснює Стоуну, а що власне робила Росія на тій війні, пославши туди путінського діда), і «вічний» характер путінізму як певної освяченої і леґітимної методології політичної поведінки (путінізм з’явився ще до народження Путіна, проростаючи з історичної Росії, яка вела лише справедливі війни) – існує також особистісний, психічний рівень цього мікросюжету. Лояльному глядачеві пропонується непроявлений і непроговорений головним героєм фільму страх. Путінському дідові довелося захищатися для уникнення найгіршого сценарію – смерті, яка, властиво кажучи, непрямим чином натякає на можливість ненародження Владіміра Владіміровіча, справжньої фобії та катастрофи для будь-якого нарцисичного психопата після найбільшої трагедії його життя – краху СССР, певна річ.

Упродовж останніх трьох місяців я час від часу заходжу на сайт російського «Радіо Свобода» або празького документального каналу «Настоящее время», де іноді пропонуються кількахвилинні ролики з опитуваннями російських перехожих про перебіг так званої «спецоперації» та її реальні чи можливі наслідки для країни і їх самих. У тих народних голосах неодмінно вражає і не дає спокою певний елемент, який попервах неможливо було зрозуміти.

Ні, цікаво не те, що вони у 80% категорично підтримують свого президента і його політику, а те, що, зупинені в момент ходьби, вони буквально за кілька секунд позбуваються своєї приватної сутности і цілком переодягаються в казенну, позбавлену особистих рис личину. Таке враження, що вони моментально уявляють на собі невидимий мундир «человека служивого», відмовляючи самим собі в індивідуальності. Вони не вдають і не копіюють Путіна, а на кількадесят секунд стають ним, миттєво «самостираючись».

У такі моменти вони не просто намагаються бути слухняними ретрансляторами кремлівської телепропаганди соловйова-скабєєвої, відтворюючи пункти путінської доктрини, не просто демонструють свою словесну лояльність і правильне розуміння політичних процесів, а проявляються як органи відтворення верховної волі на рівні міміки, жестів і навіть тембру голосу. Кожен другий із них негайно набуває путінської манери будувати речення і застосовує його логічні конструкції.

Це не просто відтворення путінської «картини світу», а повне мазохістське розчинення з суб’єктом, який ось уже 22 роки диктує їм свою волю, а разом із нею переносить на них свої фобії, характерні риси та кривляння – оті достоєвські ірраціональні «почёсывания», які забезпечують релігійний зв’язок російської вертикалі, де всі завжди на службі. І неважливо, скільки їм років – 18 чи 65, якого вони суспільного статусу і в яких містах мешкають. І неважливо теж, чи справді вони аж так безоглядно віддані тій політичній доктрині і чи справді готові піти у своїх поглядах до кінця. Зрештою, неважливо теж, чи розуміють вони до кінця все, що самі говорять.

Важливою є ознака цього колективного розчинення в образі вождя, несвідоме прагнення копіювати його не лише у словах, а й у тому, що поза ними. Важлива віра й належність до монолітного дискурсу, який дарує не лише переконаність у власній правді, а те, що ця правда тотальна і безумовна, що вона в тобі завжди була. Так само, як і був «вічний Путін» зі своєю мілітарно-імперською безперервністю упокорення і насильства. Насильства, до якого вони звикли, яке терпіли, яке визнали головною підвалиною свого існування і основним життєвим продуктом на експорт.

Тому коли сьогодні на Заході говорять про «війну однієї людини», нам вкотре пропонують логічну загадку про курку і яйце, але водночас роблять прекраснодушну спробу відокремити вождя від свого народу. Західна контрпропаганда натякає на «інопланетність» Путіна і його режиму, б’ючи по цій фашизоїдній любові до «отця нації» в надії зробити тріщину в монолітній конструкції.

Але всі ці спроби примарні й наївні. Ніхто з них ніколи не захоче «вбити батька» й осиротіти. Ніхто з них не хоче, щоби Путін ніколи не народився. Всім любі й дорогі його дії та слова. Всі розділяють відповідальність за кров і сльози, знищені міста, зґвалтованих жінок і вбитих дітей. Всім хочеться, аби він жив вічно. Бо без насильства вони ніхто. Без санкції чинити насильство назовні вони ніхто. Це єдине, що вони мають і що їх робить одним народом.

Російській мамі, якій дають зірку героя Росії за загиблого в Україні сина-десантника, важко стримати сльози. Вона, зрештою, починає плакати. Бо вона, зрештою, мама. Цього не скасує жоден Путін. І ось плач – нібито відверта людська емоція, яка належить тут і тепер тобі й тільбез насильства вони ніхтоки тобі – перетворюється на символ віри. «Я горжусь нашим Владимиром Владимировичем», – каже матір крізь сльози путінським голосом і з путінським апломбом правоти і віри. Її про це, вочевидь, не просили. Вона сама знає, що, коли і як сказати. Вони всі підуть із ним до самого кінця. Нам потрібно це пам’ятати.

Андрій Бондар, опубліковано у виданні ЗБРУЧ