Путіну потрібен Донбас у складі України, щоб збиткові шахти і соціалку утримував український, а не російський, бюджет – але у статусі, коли де-факто регіоном керуватиме Росія руками маріонеткової місцевої еліти. Механізмом досягнення такого статусу має стати федералізація.
Видатки – Україні, бонуси – Росії. Така собі російська федеральна область, утримувати яку буде Україна.
Для реалізації цього плану Путіну потрібно забезпечити дві обов’язкові умови:
а) надати російській мові спеціальний статус, що дало б додаткову можливість пояснити "особливу участь" Росії в справах Донбасу;
б) запровадити конституційно закріплений механізм, який би робив владу Києва над Донбасом чисто символічною.
Для чого тоді Путін зосередив величезну армію на кордонах України?
По-перше, для того щоб створити шалений тиск на Україну й змусити її вибрати "менше із зол". По-друге, щоб забезпечити "алібі" українським політикам-зрадникам, яким відводиться ключова роль. Мовляв, я здав/здала мову й, фактично, Донбас, але зате ж я "врятував"/"врятувала" Україну від військового вторгнення Путіна!
Крим переважна більшість росіян завжди вважала російською територією, яка "випадково й несправедливо" опинилася в складі України. Тому захоплення Криму миттєво підняло рейтинг Путіна.
І ради утримання Криму росіяни погодяться навіть дещо "затягнути пояси".
Донбас – зовсім інша справа...
Там інші масштаби. І наслідки зовсім інші.
Ахметов
Ахметову не потрібен Донбас у складі Росії – він прекрасно розуміє, яке місце в путінській елітній ієрархії йому світить і які можливості доступу до російського бюджету йому "нададуть".
Ахметову не потрібні Донецька та Луганська республіки. Він знає, які економічні перспективи чекають на ці "держави", а відтак і на нього самого.
Ось чому Ахметов не лукавить, коли заявляє про своє бачення Донбасу виключно в складі єдиної України.
Ахметову при будь-якій владі потрібен статус фактичного "господаря Донбасу", що дасть йому можливість мати й великі прибутки, і дуже суттєву політичну вагу. Для цього йому потрібно бути в складі України – але при цьому майже не залежати від Києва.
Інтереси Путіна й Ахметова повністю збіглися.
Події в Маріуполі дуже наглядно продемонстрували реальний стан справ.
Коли міліція в містах Донбасу шикувалася перед російськими підполковниками – Ахметов спостерігав. Коли "народні мери" і "народні губернатори" верховодили у Донбасі – Ахметов спостерігав. Із цього стану його не могли вивести навіть тортури й убивства сепаратистами мирних мешканців Донбасу.
Але щойно в Маріуполі з’явився загін силовиків із Дніпропетровська – з Ахметовим сталося казкове диво: замість спостерігання й вичікування всі побачили миттєві, рішучі й ефективні дії! Те, чого Ахметов "не міг" зробити в Донецьку та інших містах Донбасу – він миттєво реалізував у Маріуполі.
За лічені години місто перейшло під повний контроль Ахметова.
Як не крути, але напрошується висновок: загони російських диверсантів і "народних мерів" Ахметов не вважав загрозою для себе. Стан терору й страху його цілком влаштовував.
А от загону із Дніпропетровська відверто злякався.
Чому Ахметов спокійно спостерігав за "художествами" російських підполковників і "народних мерів"? Адже, формально, ті відібрали в нього реальну владу в Донбасі. Чи не тому, що й російські підполковники, і "народні мери" грають з Ахметовим у одній команді?
Можливо, навіть не підозрюючи про це.
Але про це знає Путін. І знає Ахметов.
І Рінат Леонідович знає, що всіх цих новоявлених "керівників" моментально приберуть "з пляжу", тільки-но вони виконають свою "історичну місію".
А от загонів із Дніпропетровська Путін не контролює. І це створює реальну загрозу владі Ахметова в Донбасі.
Дніпропетровськ, схоже, взагалі сидить кісткою в горлі Путіна й Ахметова.
По-перше, він наочно демонструє, що там, де місцева впливова еліта цього не хоче – ніякого розгулу російських диверсантів і "народних мерів" немає. По-друге, Коломойський, на відміну від Турчинова й компанії, діє значно креативніше й ефективніше.
Саме Дніпропетровськ фактично зіпсував ключову гру Ахметова-Путіна – "Голос Донбасу".
Адже головним завданням "народного референдуму" було зовсім не просування до реального створення ДНР і ЛНР – а імітація "голосу Донбасу" у потрібній Ахметову й Путіну інтерпретації.
Відразу ж після "референдуму" його організатори заявили, що не хочуть виходити зі складу України. На диво синхронно з Відня подав голос Фірташ – він за єдину Україну, але федералізовану. Путін натякнув, що у разі конституційно закріплених статусу російської мови і федералізації він визнає результати президентських виборів...
Але зусиллями "контрреферендуму" Коломойського "голос Донбасу" прозвучав зовсім не так однобоко, як потрібно було Путіну і Ахметову.
Тепер їм доведеться пояснювати, чому в одному випадку "побажання жителів Донбасу" той же Ахметов надзвичайно добре чує й ставить понад усе, а в іншому – в упор не помічає.
...Якщо, звичайно, київська влада не "забуде" використати цей ключовий козир.
Тест на зраду. Тест на масштабність
Ставлення до питань мови й федералізації відразу покажуть істинне лице й справжній масштаб українських політиків.
Ахметов, який, очевидно, зробив ставку не на Ім’я в історії, а на статки й владу, може дозволити собі "не розуміти" елементарних речей: що справжня повага буває тільки взаємною.
А відтак гасло "Украина должна слышать голос Донбасса" обов’язково завжди має супроводжуватися відповіддю – "А Донбасс должен слышать голос Украины".
Що "человек имеет право на родной язык" обов’язково повинно стосуватися не тільки росіян, а й українців.
А тому мовне питання категорично не можна вирішувати в односторонньому порядку. Питання статусу російської мови може вирішуватися виключно паралельно з наданням такого ж статусу українській мові в Росії.
Те, що росіяни хочуть отримати в Україні – вони зобов’язані надати українцям в Росії.
Відносини між двома братніми народами категорично не можна вибудовувати за принципом знаменитого шахрая Остапа Бендера: "Одна половина – моя, вторая половина – наша".
Бо вже в недалекій перспективі це призведе до дуже сумних наслідків, коли російська економіка "ляже" під непомірною вагою путінської ідеології, і силовий диктат стане неможливим.
А от політики, які займають ключові посади в Україні або реально претендують на них, "не розуміти" цих базових речей права не мають.
"Вирішення" питання в стилі знаменитої газової угоди зразка 2009 року, коли всі умови фактично диктувала тільки одна сторона, не знімає проблему. У такий спосіб проблема лише заганяється вглиб, де вона набуває загрозливих розмірів, і в підсумку приводить до дуже сумних наслідків.
Тому зняття напруги сьогодні методом, який створить потрійну напругу завтра – не є справжнім виходом із ситуації.
Дуже скоро провідні українські політики змушені будуть продемонструвати своє справжнє лице й свій справжній масштаб.
...Колись у "Дзеркалі тижня" були наведені слова, які нібито один український олігарх сказав іншому олігархові: життя – це великий супермаркет, бери що хочеш. Але за все треба платити.
Всесильний Віктор Федорович не повірив...
Геннадій Люк, спеціально для УП
http://www.pravda.com.ua
16 травня 2014 г., 15:26
