Битва за Харків. Розповідає командир танкістів: «Злості не було, ми просто знищували окупантів»

У вересні Балаклія, Ізюм, Куп’янськ, інші міста і села Харківської області відзначають річницю звільнення від російських окупантів. Напередодні ще однієї дати, 14 вересня, коли Україна відзначатиме День танкових військ, говоримо із танкістом про те, що стало підґрунтям успішного контрнаступу ЗСУ на Харківщині, як знищували російських окупантів на підступах до Харкова та у самому місті.

Співрозмовник 50-го епізоду подкасту «Герої Харкова» видання mediaport.ua — Роман Зуй, командир танкового батальйону 92-ї окремої штурмової бригади ім. Сірка, який брав участь у першій наступальній операції ЗСУ на Харківщині навесні 2022 року, дістав тяжких поранень і нині перебуває на лікуванні за кордоном.

– Романе, як настрій?

– Нічого, потихеньку.

– Ви зараз перебуваєте на реабілітації. Що саме зараз відбувається у вашому житті?

– Я б не сказав, що я на реабілітації. Я більше на лікуванні, але у перервах між операціями, різними процедурами я проходжу реабілітацію.

– Це за кордоном?

– Так, у столиці Іспанії, Мадриді.

– Можете розказати, як туди потрапили? Як вас зустрічали?

– Ми приїхали сюди за програмою «Медевак». Набрали одну групу з прикордонників, військовослужбовців Збройних сил України. Було 26-27 осіб, точно не пам’ятаю. Нас зібрали всіх у Львові, потім автобусами відвезли у Польщу і звідти вилетіли літаком у Мадрид. Тут вже відбулося сортування без участі українців. Це була суто іноземна програма. Тобто перших українців я побачив у госпіталі. Не рахуючи перекладачів, українців, які приходили. А от діаспора вже потім підключилася.

– Тобто ви почуваєтеся більш-менш комфортно в цьому середовищі? Вам допомагають із перекладом? В цьому плані немає проблем?

– Так, я вже плюс-мінус орієнтуюся в іспанській мові. Перші пів року було дуже тяжко, зараз я іспанською не говорю, але розумію, про що йдеться. Тобто вже орієнтуюся.

– Пане Романе, ми знаємо, що ви з родини військового, є учасником АТО, ООС і були серед перших, хто прийняв бій під час оборони Харкова, а самі родом з Полтавщини, так?

– Так, з Полтавської області. Моя військова частина — 92 окрема механізована, вже штурмова бригада Збройних сил України, дислокується у місті Чугуїв, це 20 кілометрів від Харкова.

– Так, це ми добре знаємо. І ваші танкові підрозділи виходили на ту дорогу [неподалік Кутузівки], де йшов російський ОМОН, наскільки я знаю. І ви, ваші підлеглі були серед тих, хто знищував цю колону…

– Перші дні війни, 24, 25 і ранок 27 лютого, бригада проводила тактичний відхід, перегрупування і відхід до міста Харкова. Ми тримали фронт приблизно 150 кілометрів. Для бригади це нереально велика відстань. Згідно зі статутами прописано норматив для бригади в тактичній обороні — 12-15 км, максимум 20 км (це вже за бойовим досвідом), а так — 12-15 кілометрів.

– Тобто довелося відступати?

– Не просто довелося, тактика боїв була побудована маневреною обороною, ми фізично не могли стояти на кордоні і стримувати натиск російських військ, тому що нас би дуже швидко знищили. Завчасно була задумана тактика тактичної оборони, маневреної оборони. Ми зайняли оборону по кордону: зустрічали — завдавали вогневого ураження — відходили. На другу, третю позицію і так далі. І так бригада поступово відходила до Харкова. 27 лютого ми всі вже зосередилися у місті Харків і зайняли оборону міста.

Роман Зуй. Фото з особистого архіву eiqrdirdiqkxant

Роман Зуй. Фото з особистого архіву

– Для багатьох з нас, цивільних людей, повномасштабна війна стала неочікуваною, хоча світова розвідка про це і попереджала. Зараз військові почали говорити про те, що готувалися, розсилали різні доручення, проводили тренування… Мені цікаво, вас як командира готували до повномасштабної війни, проводили тренування? Чи п’ята година ранку 24 лютого для вас теж стала шоком?

– Що стосується повномасштабного вторгнення, ніхто на 100% не очікував, що буде вторгнення і що війна зазнає таких масштабів, яких вона зазнала на даний час. Навчання, які проходять на кордоні з Україною, російсько-білоруські навчання, російські, білоруські навчання проводяться майже щороку. Іноді навіть декілька разів на рік. І щоразу Збройні сили України, Головне управління розвідки передбачали ризики вторгнення, ми відповідно готувалися. Підготовка була.

Це була не перша моя підготовка до вторгнення Російської Федерації на територію України. Так само, коли я служив у лавах 17 окремої танкової бригади, на посаді начальника штабу одного з танкових батальйонів, нас передислоковували на кордон Херсонської області, ми прикривали кордон з анексованою АРК Крим, щоб Російська Федерація, її війська, не прийшли з кордону. Це було приблизно у 2019 році. У 2022 році все було відповідно до таких саме сценаріїв. Військові частини готувалися до повномасштабного вторгнення, але це більше була теоретично-практична організація. Не було жорсткої практики, що нам сказали: все, буде війна.

Підготовка почалася приблизно за півтора місяця. Ми почали проводити планування, приїжджали різні комісії, які перевіряли рівень підготовки, планування. Кожен командир проїхався по кордону на закріплених участках, встановили взаємодію з прикордонними військами, різними військовими частинами, воєнізованими структурами, які перебували біля кордону. Тобто увійшли в маленьку взаємодію. А вже безпосередньо підготовка до бойової роботи була приблизно за два тижні до вторгнення.

Ми вже зрозуміли, що ситуація чимось відрізняється від того, що було раніше. Для нас було сигналом те, що вихід бригади на ротацію скасували. Ми залишилися в пункті постійної дислокації. Це був один маячок, що щось не так в цій ситуації. Ми всі готувалися.

– А якщо згадати ніч з 23 на 24 лютого, у вас вже був оголошений о 3 чи о 4 ранку, наприклад, вищий рівень готовності?

– 21 або 22, я точно не пам’ятаю, найімовірніше, у період з 18 по 21 лютого бригада вже перебувала в ступені бойової готовності №2. Всіх військовослужбовців викликали з відпусток. Військовослужбовці, які проживали за межами Чугуївського гарнізону, вже ночували на казармах…

21 лютого ввечері командири всіх рівнів військової частини отримали виклик — терміново прибути у військову частину з бойовими документами у кабінет командира бригади. Це були не перші збори з командиром бригади [Павло Федосенко, Герой України (2022) — ред.]. Командир бригади дуже відповідально ставився до підготовки даного елементу: взаємодія. У плануванні є декілька етапів. Взаємодія, як він рахував і правильно робив, є одним із головних елементів. Це було пропрацювання взаємодії між підрозділами, як хто буде відходити, як хто буде працювати, якщо підрозділи потрапляють в оточення, деблокували підрозділи. Це як конструктор.

Ми прибули до кабінету командира бригади, де було порядка трьох генералів, які нас зустріли і перевіряли наші знання бойового завдання і все інше. Це вже було, я б сказав, останній дзвіночок, що щось типу буде.

– Чугуївська бригада серед перших була вражена ракетно-бомбовими ударами.

– Так, десь 04:48. Це був перший приліт по бригаді штурмової авіації.

– А ви в цей час де вже були, Романе?

– Через дві години після того, як нас викликали до командира бригади, надійшов сигнал на переведення в ступінь бойової готовності №1. Тобто всі військовослужбовці прибули на службу, в парк бойових машин і була дана команда військовій частині відійти в район очікування. Вся військова частина була переміщена в район очікування. У кожного батальйону він був свій. У механізованих піхотних батальйонів це були центри зосередження ближче до кордону. У кожного свій сектор. Танковий батальйон і артилерія, відповідно, по своїх завданнях. Я перебував на відстані приблизно 5 км від військової частини. Виконував роль загального військового резерву командувача оперативного угруповання «Таврія».

– Ми знаємо, що були створені мобільні вогневі групи, які заходили і вибивали ворога. І в цих мобільних вогневих групах так само були ваші танки?

– З 21 лютого ми вибули у райони очікування, райони зосередження. Прибули, організували зв’язок з командиром військової частини, який перебував у пункті управління. І перебували у готовності №1. Була рання весна, але ще був мороз, трішки холодно. Техніка прогрівалася кожні 2-3 години, щоб температурний режим підтримувався, щоб можна було запустити техніку і поїхати, не витрачати час на її прогріві.

23 лютого ми провели організовані заходи, контрольний огляд техніки, обслуговування елементарне. Просто перебували в таборах, організували харчування, всі на своїх місцях. Піхота у себе, ми у себе, танкісти, артилерія у себе, всі підрозділи, які забезпечували життєдіяльність, займалися своїми справами.

23 числа о 17-18 годині, вже були сутінки, я розмовляв з командиром одного з механізованих батальйонів. Командир сказав, що він був на прикордонному посту і бачив, що противник виставив систему залпового вогню. Тобто БМ-21 «Град», декілька дивізіонів вже стояли на бойових позиціях, стволи реактивних установок були повернуті у наш бік, і біля реактивних установок вже лежали боєприпаси.

Я чув по радіоефіру доповіді командира бригади, командир бригади дав вказівку підвищити пильність. Близько 23:00, майже ніч, з прикордонних застав почали надходити доповіді командирам механізованих батальйонів, також мені знайомий зателефонував, що техніка РФ, а саме штурмові підрозділи на БМП, на БТР, різна протиповітряна оборона, бойові порядки вже перебувають біля межі державного кордону. Вони просто вперлися в державний кордон, колона не по-бойовому, а дуже сміливо, вперлася і вже чекала команди.

Відповідно, прозвучали доповіді, і ми перебували вже у підвищеній ступені бойової готовності, тобто екіпажі перебували біля своєї техніки, ми почали збирати свої намети. Вже тоді було зрозуміло, що буде війна і залишилося тільки чекати старту.

– При такому знанні вдавалося зберегти холодний раціональний розум?

– Ми не те, що ми не володіли до кінця обстановкою, що саме буде, ми не розуміли тих обсягів техніки і військ, які зібралися на кордоні. Знаєте, коли ти не бачиш противника, думати холодною головою простіше, ніж коли ти бачиш колони по 2-3-4 кілометра, по тисячі одиниць техніки, це вже зовсім інше.

– Я знаю, як кажуть, байку, а може, це не байка, може, так і було, що якби нацгвардійці на окружній знали, скільки танків йде від росіян, можливо, вони не були настільки…

– …запеклими і завзятими, так ти хочеш сказати?

– Так, що могла бути паніка. Наскільки це правда, як ви думаєте, що це теж могло зіграти роль?

– Все залежить від людей, від командирів. Головне зберігати управління і показувати своїм людям, що ви знаєте, що вони знають, що треба робити. Багато що залежало від командирів. Якщо ви бачите, що вашому керівнику страшно і він не може прийняти рішення, то, відповідно, від вас чекати якихось сміливих вчинків також не доведеться.

– А коли з’явилася злість? Після побачених колон… Їдуть, їдуть, їдуть…

– Якщо чесно, в мене не було ніякої злості, ми просто їх знищували. Ще поки не почали зазнавати перших втрат, ми ще не розуміли, що йде війна. Знаєте, було таке затемнення, ти ще не розумів, що тебе можуть вбити через 5-10 хвилин, тебе вже може не бути. Перші колони, які ми громили, не було проблем ніяких, бо вони самі були фізично не готові до того, що буде такий опір.

Елементарно: у нас був парад на День Незалежності. Вони бачили, яка кількість військ була присутня на параді, це тільки парад. 98% від цієї армії знаходилися в пунктах постійної дислокації, 2-3% брали участь у параді, вони бачили, яку кількість техніки, озброєння, кількість людей там була і як просто можна було провести так розвідку, рекогносцировку і прийняти таке тупувате рішення.

– Списки вони поскладали, кого треба в першу чергу буде зачистити, а на прокладання маршрутів для своїх військ захоплення вони не спромоглися. Для мене це настільки складно збагнути, хоча я цьому тішуся. Але як таке могло статися?

– Я вам скажу, що в перших трофейних танках, які ми забирали, у командирів танків взагалі карт не було. В них були листки формату А4, на яких були написані назви населених пунктів від кордону до міста Харків. Такий ланцюжок населених пунктів і пунктиром вони були з’єднані. Тобто у командирів танків навіть карти не було. Російська армія — це мильна бульбашка, в яку вірив весь світ, що це непереможна армія, підготовлена, має сучасну зброю, має найкращу в світі підготовку, мотивацію і тому подібне. А насправді з приблизними представниками цієї касти, я зустрівся вже коли був бій на 134 школі в Харкові. Там я зустрів приблизно щось з того, про що говорили по телевізору, екіпірованих військовослужбовців, які мали і Garmin, навігаційну апаратуру, мали карти, там вже були люди, які реально знають, що вони роблять.

– Ви були в тому танку, який їх знищив?

– Так, це мій танк.

– Пам’ятаю, що з усіх боків нам передавали інформацію, що горить школа, але ніхто не розумів, що відбувається. Знали тільки те, що стоять «Тигри» біля школи, і потім вже постфактум дізналися про те, що там був наш танк.

– Це почалося 27 лютого вранці. Приблизно о 5-й ранку РФ проводила дуже потужну артилерійську підготовку, почався повноцінний наступ. Вони вже на той момент зосередилися в районі околиць Харкова, очікували. Це були залишки тих бойових підрозділів, які були на момент вторгнення, зосередилися в Харкові, вони якось перегрупувалися, з 2-3 полків почали ліпити один полк, із 3-4 батальйонів один, тому що колони зазнавали дуже величезних втрат. Це вже були люди з дводенним досвідом бойових дій, вони вже приблизно щось знали, розуміли, принаймні відчували, як це, коли по тобі летить снаряд, міна, як воно свистить, що треба робити і так далі.

– Пристріляні, як кажуть.

– Я б не сказав, що пристріляні, але вже щось чули про бойові дії.

– Кажуть, що були десантники, правильно? Спецпідрозділ.

– Спецпідрозділ ГУР, десантники, вони всі разом були, якась така збірна солянка. Вони прорвалися в Харків з боку Дергачів, Малої Данилівки, і дорогою просочилися, провулочком, який веде прямо до центру міста. Ви маєте розуміти, що на той момент це був тільки третій день ведення боїв. Підрозділи всі виснажені, деякі з оточення виходили, деякі мали втрати. Ми ледве відійшли до Харкова. Ніч з 25 на 26 я провів повністю в дорозі. Коли ти їдеш, моросить дощ, чи сніг ішов, я вже не пам’ятаю, замерзає обличчя, ти дивишся по сторонах… Проїжджали це ще Чугуївський аеродром, там де вже висадився десант, як передала розвідка. Ми їхали колоною танків.

– Це ж не тільки дороги, а це і поля.

– Це не те, що поля, це була звичайна дорога через приватні сектори. Ми їхали через невеличкі населені пункти, приватні сектори. Ми проїжджали мости, де написано «10 тонн». І ти їдеш колоною танків, які по 45 тонн кожен і думаєш, а що буде? Ну, як радянська міць далася взнаки. Жоден міст, не те, що…

– …не затрясся.

– Таке відчуття, що вони по 100 тонн витримують. І ми так їхали, відходили, механізовані батальйони вже відійшли на околицю Харкова, я замикав, виконував завдання тилової похідної застави. Моя задача була виграти час, поки механізовані підрозділи розосередяться на обороні Харкова, займуть свої райони оборони, організують зв’язок, проведуть певні елементи організації, щоб можна було виконувати завдання. І я відходив останнім. Слава Богу, таких боїв моя колона не зазнала, ми знищили одну диверсійно-розвідувальну групу, бачили, що нас бачать, ціляться, але ми так їхали колоною, повернули стволи (в мене було 15 танків) у бік аеродрому, і сміливця не знайшлося, який би вистрілив по нас. Грали на їхній сміливості. І танкісти виграли, можна так сказати.

– Повернімося до 134 школи.

– Такі безсонні ночі в нас були, відповідно, дуже багато вулиць, дуже багато провулків, дуже багато польових доріг, фермерських доріг, яких немає на карті… Щоб ви розуміли, вся організація оборони лежала на плечах командира 92-ї бригади.

– Дякую вам, що ви це говорите, тому що ми знаємо про якісь частини всіх цих історій, про Kraken окремі фільми знімають, але те, що внесок 92-ї бригади взагалі неоціненний, ми про нього майже не знаємо, дуже мало інформації про те, як…

– До речі, мені це було трохи образливо, тому що, так: фільми про Національну гвардію я бачив, про Kraken я бачив, про територіальну оборону я бачив, про все я бачив. Я тільки не бачив фільму про 92 бригаду, єдину на той момент боєздатну військову частину, яка повністю була організована, пройшла взаємодію і виконувала бойові завдання.

– Ми готові їх вислухати, готові розказати.

– Та всі готові! Володю, я так розумію, що комбриг Павло Федосенко не дуже любить пресу [уточнення: окремі інтерв’ю та коментарі комбрига виходили на ArmiяInform, в ефірі Донбас.Реалії, «1+1» — ред.], у нього є важливіші задачі, але, так, якби організували, хтось із заступників, або хто готовий розказати про всі ці бої, це було б, звісно, класно.

– Тобто, Романе, це не наша вина, що ми не розказуємо, ми дуже хочемо.

– Я про вас нічого не говорю, я прекрасно знаю, так, ви правильно сказали, якщо навіть взяти з 2014 року, про військову частину дуже мало свідчень в інтернеті, про неї мало знають, і [не проводяться] різного типу заходи, для того, щоб писати історію військової частини. Воно ж і зараз так залишається.

– Що далі було?

– Вийшло так, що декілька колон цих «Тигрів», броньованих КамАЗів прорвалися в місто Харків. Я аналізував це все, але вони реально…

– Відчуваю, що вам це болить, відчуваєте відповідальність за те, що вони прорвалися, цього не мало статися…

– Це вулиці, будинки, люди, це могли бути великі жертви.

– Так, і ми навіть не розуміємо до кінця, реально якої шкоди вони могли принести, якби вони мали конкретний план, і якщо б все те, що вони задумали, збулося. Якби була висадка десанту, вони могли відрізати якийсь фланг, вони могли перекрити постачання якихось механізованих батальйонів і так далі. Вони могли зробити дуже багато поганого, розумієте. Взяти заручників, пробратися до обласної ради, все, що завгодно. Ви маєте розуміти, що військові перебували на кордонах міста. У центрі міста ніхто з автоматом не бігав, тобто там було дуже мало таких, партизан, ТРО працювало, але не було всередині міста такого підрозділу, який би зміг відбити повноцінну атаку, розумієте.

– Були по окремих ділянках, в поліції, СБУ, такі засідки наші, але це все-таки не повноцінно, щоб обороняти центр, так?

– Так. Я б не пішов на виконання такого завдання, як вони пішли. Це треба в осине гніздо залізти, колонами «Тигрів» і що далі робити? Всі кордони оточені українськими військами, ви пролізли, добре, окей, а далі що? Ну, тобто, я не розумію їхнього замислу, це було дуже тупе рішення, і вони просто були введені в оману. Я на 100% впевнений, їм сказали, що центр міста вже зайнятий російськими військами, чекайте підкріплення, вам там треба приїхати закріпитись на якісь визначені точки. Люди, які тверезо мислять, з холодною головою, військові, а це були люди, які мають бойовий досвід, це не були звичайні хлопчаки по 18 років, це були професійні вбивці, спецпризначенці, які вже виконували завдання.

Згадую, що «Телебачення Торонто» робили відео про одного з цих спецпризначенців.

– І що ж відбувалося у 134-й школі очима Романа?

– Дуже велика вдячність цивільним людям. Це перше. Військові не могли чхнути десь на вулиці, щоб ми про це не знали. Заходиш в харківські пабліки, оперативної інформації, інформація зливається моментально. У місті класно працював інтернет, наша розвідка, спеціальні люди, призначені в батальйонах, дивізіонах, моніторили цю інформацію, ми бачили, куди рухається ворог, що він робить, де він. Ми бачили все. Вони були приречені на поразку з самого моменту, щойно пересікли кордон України, ми реально бачили все.

Ця колона розділилася. Одна колона поїхала в район 134 школи, одна в іншу сторону. «Тигри», які там стояли, їх було 4, поїхали в район 134 школи по вулиці Шевченка.

Люди все це фотографували, викладали в інтернет, і у районі цієї школи був загальновійськовий резерв, за 134 декілька кілометрів. І цей загальновійськовий резерв був відісланий на знищення цієї групи. Вони заїхали їм в тил, вдарили їхню останню машину, і ця група з чотирьох «Тигрів» зупинилася. Вони почали там горіти, і спецпризначенці почали відходити до школи. Вони відстрілювались, забирали свої речі, намагалися зняти кулемети, ну, тобто, щось намагалися робити, але нічого в них не вийшло. В цей момент підтягнувся «Фрайкор», добровольці, спецпризначенці, поліцейські. Кого там тільки не було! Була наша піхота, по ній було чітко видно, камуфляж, шеврони 92 бригади, а далі хто в чому, хто в шапці-вушанці, тероборона, з якимись автоматами, рушницями… Такий дуже серйозний загін і вони зупинили наступ.

Спецпризначенці сховалися у школу. Мене там особисто на цей момент ще не було. Зі слів своїх друзів, знайомих, вони діяли дуже професійно, злагодження в них було дуже хороше. Одна група прикривала, друга відходила, третя вже займала позиції в школі і так далі.

– Вони засіли на всіх поверхах, здається, так?

– Так, і було стільки зброї, вони могли, мені здається, декілька днів тримати оборону в тій школі. Я не знаю, звідки та зброя взялася, але хлопці казали, вони щось брали з собою, але дуже багато трофейної зброї і боєприпасів лишилося ще нашим підрозділам. Тобто, як я говорив вже із покійним командиром «Фрайкору» Георгієм Тарасенком, Героєм України, він мені казав, що у нього є таке передчуття, підозра, що 134 школа — це була не випадковість. Ви маєте розуміти, що колаборанти були, їх було багато на момент 2014 року, зрадників багато, включаючи СБУ, інші структури. Кожного дня викривають зрадників і якщо були зрадники на таких рівнях, то вони могли дістати все абсолютно, і зброю, і боєприпаси, і продовольство. Є одна з версій, що школа вже була організована як опорний пункт для того, щоб відрізати наші підрозділи від постачання. Це ми так думаємо, а там, як воно було насправді?… Це був спецназ, це не були необстріляні хлопці, військові, які знали, що роблять, і вміли це робити.

– І коли ви під’їхали, Романе?

– Разів п’ять їм кричали у гучномовець: виходьте. Вони кричали через вікна «Хохлам никто сдаваться не будет». Вони були абсолютно проти того, щоб мирно і живими покинути цю школу, вони вибрали інший шлях. І за 4 години бою вони усвідомили, що ніякого підкріплення не прийде. Вони викликали вогонь на себе, артилерію. Ні вогню, ні гелікоптерів, ні літаків, нічого не було. Вони вже зрозуміли, що потенційно вони або здаються, або вони двохсоті. Наші штурмували школу, але штурмами школу взяти не вдалося. Вони спочатку були по всій школі, потім їх наші відтіснили на другий поверх, потім на третій, і так до горища їх відтіснили. Наші намагалися штурмувати, але ті одну гранатку кинули — бабах, і наші відійшли, через пів години ще раз пробують штурмувати — знову гранати.

– Втрата людей.

– Так, просто втрата людей, поранення… Тим більше працювали їхні снайпери в цей час. Наші працювали з БТР, з БТР-4Е, вони стріляли по школі з одного БТР, потім з другого БТР, потім один БТР росіяни підбили, він стояв якраз палаючий перед згорілими «Тиграми».

Ми розуміємо, що в них втрати були також, але знаєте, вже няньчитися з ними ніхто не хотів, реально дуже багато часу провели. Група, яка перебувала біля школи, мала виконувати інше задання, а нас ця школа просто стопорила від виконання бойових завдань. Як закинули цих черв’ячків в цю школу, вони сиділи і фізично заважали.

Вночі вони могли діяти більш сміливо, могли б вирватися зі школи. Наших людей ставало менше, їх викликали на підкріплення, на передній край, тобто треба було щось робити.

І командир підрозділу «Фрайкор» звернувся до командира бригади, попросили командира бригади, щоб він дав танк.

Командир бригади викликав мене, сказав: один танк на 134-ту школу. Я дав один танк, він поїхав, але це була машина, яка була тільки прийнята з заводу, навіть не стріляла на полігоні, вона не вистрілила, була нова, ми її не встигли обслужити толком. Всі інші танки перебували на передньому краї, вже воювали з піхотою, як і всі.

І командир бригади каже: давай ще один танк. Я прикинув, у мене інші машини були технічно несправні, в якоїсь під час маршу гуска розтягнулася, незначні проблеми, але вони були.

Я не міг ризикувати і відправити машину, яка могла десь зупинитися, бо, щоб ви розуміли, в Харкові навіть ми боялися територіальної оборони, партизанів… Я не міг ризикувати хлопцями, тому до командира бригади підійшов і сказав: моя машина готова, я готовий. Командир бригади сказав: ні, саджай командира танка. Я сказав: мій екіпаж поїде або зі мною, або взагалі не поїде. Ну і він сказав: давай, тільки обережно, я командир батальйону, зробимо у найкращому вигляді.

Я приїхав до школи, мене зустріли командири всіх підрозділів, я зустрівся зі своїми, поговорив, продумували, що робити. Останній раз у гучномовець «Фрайкор» запропонував здатися росіянам, вони знову ж свою стандартну фразу… Я вирішив зробити попереджувальний постріл, виїхав нахабно перед ними став, бачив, як вони бігали, метушилися. Розумів, що в них вже гранатометів немає, не боявся, вони мені б нічого не зробили, стрілецькою зброєю по танку — ніякої загрози немає. Я вистрілив у горище. Мені наші підрозділи сказали, що там у них, найімовірніше, склад, і більшість людей, бо найбезпечніше місце. Я вистрілив у горище, права частина школи, ще раз заїхав за СТО, біля школи. І кажу: хлопці, спробуйте ще раз штурмом взяти школу, бо я не хочу по ній стріляти, ми можемо зруйнувати школу…

– Зберегти будівлю.

На той час мені була важливіша будівля, ніж життя цих росіян, але все-таки, я розумів, що це люди, треба до останнього залишатися людиною. Коли ти військовий, солдат, поліцейський, не важливо хто, треба до останнього залишатися людиною, бо до тебе також має бути людське відношення. Є міжнародне гуманітарне право, ми хотіли все звести до мінімумів, щоб в них не було втрат, взяли б їх у полон, передали до Служби безпеки України, їх би вже давно поміняли. Але вони далі чинили опір, кидали гранати. Я виїхав ще пару разів вистрілив в одне вікно, потім у горище і так далі. Коли вони почали вести вогонь по нас, лампочка остання перегоріла, яка тримала мою людяність і гуманізм, і я просто дав вказівку навіднику: виїжджаємо і розносимо всі вогневі точки, які бачимо, просто вщент. Висаджуємо весь БК просто в школу. Спочатку в лівий край — я бачив, як вони бігають по школі до правого краю — так ми їх ганяли по школі, поки вони не закінчилися.

– Близько 30 людей там було?

– Так, приблизно. В перервах між боями, коли хлопці намагалися штурмом брати школу, я завів один «Тигр», перший камуфльований, який стояв у колонії, я його відігнав, потім командиру бригади подарував. Ця машина зараз у 92 бригаді, трофейна, командиру бригади, подарунок за те, що він мене випустив повоювати. Останній раз я воював командиром взводу, а то я вже був командиром батальйону…

Так я розніс всі вогневі точки росіян, потім поїхав на завантаження боєприпасу і мені позвонив командир «Фрайкору» Георгій Тарасенко і сказав, що школа загорілася. Можливо, газопровід перебили, не знаю, що трапилося. Цілком імовірно, що при веденні воєнних дій, кулі гарячі, осколки гарячі, і загорілася школа.

Я поповнив боєкомплект, на зворотному шляху, коли їхав, витягнув два підбитих БТР, танком відтягнув до точки зосередження, де був штаб бригади і пункт збору пошкоджених машин. Коли повернувся, школа вже палала, не горіла тільки одна ліва частина, ми прекрасно розуміли, що всі, хто вцілів, напевно там. Я виїхав, зробив ще пару пострілів, у перший, другий, третій поверхи, горище, і все. Ми вже розуміли, що там напевно живих немає, ми просто чекали.

Школа палала, викликали пожежників, зрозуміло, ніхто не приїхав. І бачимо, як деякі намагаються вистрибнути з вікон. Один чи двоє військовослужбовців Російської Федерації вистрибнули з вікна. Ми розуміли, що далеко вони не бігтимуть, вони стрибали з третього поверху. Самі розумієте, в екіпіровці стрибати з третього поверху, перелам ноги — як мінімум, що може трапитися.

Але в них вже не було виходу: або згоріти живцем, або стрибати з вікна. Вони чомусь думали, що нас там немає. Лишалися ми, «Фрайкор» і декілька одна маленька група із шостої роти 92 бригади. Всі інші поїхали по завданнях, бо там [по Харкову] їздили ще дві групи, два «Тигри» і КамАЗ. Їх ловили і знищували теж на місці. Ми стояли, говорили, була тиша, школа просто горить, і я піднімаю очі — дивлюся, на даху стоїть така лінійка, чоловіків шість-сім. І вони просто дивляться, куди б його стрибнути. Стоять у кипіші і дивляться, куди стрибнути, бо все горить. «Фрайкор» не розгубився, я щойно крикнув, як вони одразу їх покосили, і вони попадали. На наступний день одного чи двох, я вже не пам’ятаю, один точно був, взяли у полон, вони були живі, з переломаними ногами, але якось вціліли.

– На вашу думку, на цьому місці має бути якийсь меморіал, пам’ятне місце, варто там відновлювати школу?

– Я вважаю, що якийсь меморіал має бути в будь-якому випадку, бо деякі наші військовослужбовці назавжди лишилися у боях за цю школу. Я не знаю, школу відновити не вдасться, але я читав, що місцева влада має побудувати іншу школу на тому місці.

– У вас в пам’яті цей день як закарбувався?

– Це був переможний бій. Це був день, коли ми розуміли, що ми набагато професійніші за російську армію. Що ми маємо свою ціль, ідею. Що ми на своїй землі, люди нас підтримують, люблять. Бачать у нас справжніх захисників, вони нам довіряють. Ми бачили, як працювали люди, люди допомагали, чим могли. Починаючи від їжі, як якийсь дідусь з каструлею борщу до нас виходив і годував хлопців… Ми йому говорили: не треба, у нас все є, дякую. Людина віддає останнє. І до більш заможних людей, які тримали магазини і просто-напросто зупиняли машини і казали, заходьте в магазин, беріть все, що вам треба. Видно, як люди об’єднувалися. У цей день я реально розумів, що ми не здамося і будемо воювати до останнього. І ми переможемо в будь-якому випадку. Коли це буде, це вже інше питання, але ми здатні дати відсіч цим пропіареним «супервійськам» РФ, як виявилося, мильній бульбашці.

– Про що ти зараз думаєш? Ти думаєш зараз про те, як відновиться здоров’я і продовжити військове життя? Про нову професію, але у Збройних силах України? Або ж ти думаєш про цивільне життя?

– Ні, про цивільне життя я ніколи не думав. Я не бачу себе у цивільному житті. Я все життя був військовим. У 13 років я одягнув погони на свої плечі, вступив до Київського ліцею імені Івана Богуна, вчився там чотири роки. Я вже дитиною був військовим. Ніяк я не бачив себе у цивільному житті. Я зрозумів, що з танковою справою, практичною складовою вже покінчено, бо я фізично через вади своєї руки не зможу виконувати завдання у складі екіпажу бойової машини. Але я розумів, що батальйон я напевно також не прийму назад. По-перше, я майже два роки був командиром батальйону, вистачить з одного боку, а з іншого боку, що мені буде трішки тяжко відповідно до стану здоров’я їздити переднім краєм. Навіть елементарно застібнути бронежилет однією рукою в мене не вийде. Одна рука дуже слабенька.

– Ким ти бачиш себе зараз у війську?

– Спочатку лишуся у військовій частині, побачимо, яку посаду мені доручать. Я у званні підполковника, мене мають право поставити або на майорську посаду, або вище. Тобто, посади дуже обмежені.

– Ти для себе це вже прийняв?

– Так, я для себе прийняв, але я знаю те, що я буду далі військовим, далі виконувати завдання. Можливо, це вже буде більше штабна робота, але я буду військовим. Я розумію, що я вже буду інвалідом, напевно, II групи. Я розумію, що більшість посад уже для мене будуть закриті за станом здоров’я, за фізичним станом. Але я ніколи не думав про цивільне життя, про якусь іншу професію. Я вже не буду, можливо, танкістом, але я буду в якомусь загальновійськовому підрозділі служити. Якщо мені запропонують щось інше, служити в піхоті, можливо, якусь посаду начальника штабу або замкомандира батальйона, я, звичайно, погоджуся без вагань. Немає ніяких проблем з цим.

– Романе, зараз вересень і цей місяць асоціюється з контрнаступом Збройних сил України, який відбувся на Харківщині торік. Ви не брали вже участь у ньому? Ви отримали поранення раніше?

– Я вже був поранений, але я брав участь у першому бою, який був підґрунтям, скажімо так, для цього контрнаступу. Це був перший наступальний бій, який провели війська взагалі в цій кампанії.

– Це кінець березня?

– Так, це вже був кінець березня, це 25 березня вранці було. Ми штурмували населений пункт Мала Рогань, там де перебували кілька танкових батальйонів противника, танкова БТГр. Вони перерізали повністю дорогу, Ростовську трасу, від Харкова на Ростов-на-Дону. Ми їздили всякими об’їзними дорогами, а ця центральна траса була перерізана російськими військами. Вони там зробили блокпост і розстрілювали всі машини, які їхали на Харків або з Харкова. Тобто вони відрізали місто від постачання, ми окружними дорогами різними їхали, відповідно було 20 кілометрів до Харкова, а в об’їзд — порядка 50 км, по напівґрунтовій дорозі, було дуже тяжко пересуватися.

– Це ж на Чугуїв траса?

– Так.

– І тебе знову відправили знищувати той танк, який трасу розстрілював?

– Так, але не суто танк. У мене було завдання забезпечити підхід піхоти до посадки, тобто відтягнути увагу на себе, поки піхота повзла. Ще була така погода і не дощик, і не сніг, а щось таке дуже вологе, піхоті було дуже тяжко лізти, земля як глина була. Честь і хвала тим хлопцям, які виконували ті задання. Я розумію, коли ти йдеш, тягнеш Джавелін на собі, знаєте, або ще щось, ну це ж просто титанічна робота нашої піхоти.

І ми з чотирьох напрямків працювали. З напрямку Харкова працював один танк з мого батальйону, трохи ближче до блокпоста на в’їзді в Харків працював один танк мого батальйону, потім з боку трохи вище Рогані, де картонна фабрика працювало два танки 93 бригади, яка була підпорядкована мені, одна танкова рота була мені підпорядкована… І я на своєму танку виконував завдання із бойової підтримки, забезпечення, тобто вже був на крайній випадок. І так вийшло, що наша піхота рухалася, весь механізм працював, все було добре, але щось пішло не так, бо один [російський] танк виїхав уздовж посадки і почав просто хаотично стріляти. Наша піхота думала, що він стріляв по них, але насправді він просто вів вогонь, розстрілював по хатах, ще кудись.

Мені надійшла задача знищити його, бо він міг би влучити і по піхоті нашій, або знищити якусь машину, все що завгодно було. Повністю заряджена машина виїхала і почала стріляти. Ми поїхали, відпрацювали, знищили дві машини, один танк точно, і ще щось одне вело вогонь, я так до кінця не розібрався, адже була дистанція 2200 метрів.

Під час завантаження боєприпасів, коли вже від’їхали з вогневої позиції, їхали заднім ходом, в мене відкрився люк, я його закрив раз, потім ще і тільки привстав — і біля мене бабахнуло щось. Я відчув, що рука не рухається, почала кров хлюпати з обличчя. Мене екіпаж евакуював. Я по радіостанції ще трішки керував, як міг. Потім наклали мені джгута, по втраті крові я вже втратив свідомість. Дивом врятували у харківському госпіталі завдяки професійному судинному хірургу, якому вдалося відновити кровопостачання. Рука вже перебувала у некротичному стані близько 12 годин, судини були без крові.

– Це серйозний термін.

– Дуже серйозний. Близько трьох днів рука була повністю холодна, колір вже такий синюватий. Я не зовсім розумів, що твориться, тому що тільки відійшов від наркозу, мені кололи такі серйозні анальгетики типу морфіну, я не зовсім розумів, де я і що сталося. Але вже на третій день, в мене почала з’являтися сатурація в крові, почали бачити, що рука потихеньку починає відновлюватися. Через некроз я втратив багато шкіри на руці, як змія скидає шкіру, типу того і було з рукою. Рука трішки худіша. Нервові клітини на той момент ще не відновлювалися, тому що їм треба дуже багато часу. У мене навіть зараз рука ще на стадії відновлення, хоча вже минуло понад півтора року з моменту поранення, рука ще досі відновлюється, є такі ділянки, які я ще не відчуваю, але на дотик відчуваю тепло, гаряче, холодне.

Було серйозне ушкодження щелепи і обличчя, мені повністю зрізали всі м’язи жувальні з лівої сторони, переломало щелепу з лівого боку повністю, з правого боку вона вже інерційно тріснула від ушкодження. Від удару по голові луснула сітківка ока, безпосередньо око не було уражено, але від цього удару, від тиску… Мені зробили в Україні операцію на оці, дуже добре зробили.

– Сітківку припаяли?

– Так, її припаяли, але сітківка це частина органу, яка не має регенерації, вона не регенерує свої клітини. І шов, який лишився від запайки, заважає бачити. Я бачу лівим оком дуже погано, але бачу. Якщо закрити праве око, я зможу дійти, щоб не вдаритися, але прямо, я бачу прямо цей шов, це сіра зона.

– А друге око бачить добре?

– Так.

– Щаслива людина. Я вам кажу, як людина, яка має порушення зору…

– Але Мала Рогань і дорога на Чугуїв тоді були взяті Збройними силами України.

– Так, і там було дуже багато трофеїв, близько 10 російських танків, бойові машини піхоти, тягачі, автомобілі.

– І це була така перша операція наступальна?

– Так, це була найперша наступальна операція, по-перше, в моєму житті, хоча я ще брав участь у Широкинській операції 2015 року, але таких масштабів, коли працюють танки, піхота, артилерія, це було вперше. Війна 2014-2015-2016 років був як дитячий садок порівняно із тим, що було з моменту вторгнення 24 лютого.

– В Іспанії стежиш за передачею танків для України, вболіваєш?

– Так, я стежу, але, як вам сказати, я експерт-практик в цьому плані, я ніколи не говорю про ті машини, яких я не знаю особисто. Є дуже багато зараз зразків іноземної техніки, але хотілося б бачити на власні очі, спробувати використати, щоб розуміти, що це за техніка, як її використовувати. Думки експертів дуже різняться, а я не можу довіряти комусь одному, я більше офіцер-практик. Хочу поїхати в Україну і власним досвідом побачити, як це працює.

– Вся наша увага зараз прикута до фронту на півдні, на сході. Була інформація від Міноборони, що Збройні сили України взяли під контроль частину Опитного на Донеччині, є просування під Бахмутом. На півдні тривають бої, Роботине, інші населені пункти, багато чекають від Збройних сил України. А за кордоном почасти кажуть, що якось ми просуваємося повільно.

– Генерал Міллі сказав, 30-45 днів залишається у українських військ для активного контрнаступу, а далі вже буде…

– Зі свого боку, ви можете порадити цивільним, як реагувати на повідомлення з фронту, що робити, як раціонально діяти в цей час?

– У всіх цивільних, хто не задоволений, є шанс вступити в ряди ЗСУ і показати, як правильно. Збройні сили України діють завжди від інтересів життя, збереження життя і здоров’я свого особового складу. Немає у нас сталінської тактики війни, коли ми будемо давити і закидувати противника трупами, щоб він здався. По-перше, позиції РФ дуже укріплені, по-друге, не вистачає підтримки авіації, не вистачає ракетних комплексів. Дуже багато питань. Експерти європейські, американські, які говорять, що контрнаступ затягнувся, так немає повноцінного забезпечення контрнаступу, якого просила Україна на момент його початку! Контрнаступ має забезпечуватися певними елементами, це має бути постійна артилерійська підготовка, постійна підтримка військ, що наступають, авіація…

– Так, як кажуть експерти, що НАТО точно не стало б йти у наступ, якби не мало повноцінної авіаційної підтримки.

– Правильно. Але вони вимагають цього від України. Не вимагають, а в думках, так можна сказати, вимагають. Зрозуміло, що ніхто нічого не вимагає… І по-друге, ми маємо скептично ставитися до всіх експертів, які там щось розказують, тому що жодна країна у світі, окрім України, не зіткнулася з такими жорстокими боями із часів Другої світової війни

– І з замінуванням.

– Тобто ніхто не має права нам диктувати якісь правила, ніхто не має права нам експертні свої прогнози говорити, тому що жодна їхня країна, жодна армія не є на стільки професійною і не брала участі у таких жорстких боях, як українська. Це як дивишся бокс, боксують: ти поставив гроші на одного, а він програє і так далі, і ти йому, та ти що, не можеш вдарити? Так вийди і вдар!

– Я думаю, ще питання в тому, що і Америка, і Європа остаточно не визначилися, що вони хочуть в кінцевому результаті, тому що зараз можна читати різні думки, що вони хочуть, щоб і війна закінчилася, і щоб Росія не розпалася.

– І щоб грошей не сильно багато витратити на це все. Я розумію, звичайно, так воно і є.

– Ми вам побажаємо скоріше повернутися з Іспанії додому в Україну і проїхатися танком, на якому ви хочете… І до Перемоги!

– Дякую.

Автори: Тетяна Федоркова, Володимир Носков

Джерело: Медіапорт