Як захисники ДАПу ставали "кіборгами"

Річниця подій у ДАП штовхає до спогадів. Щороку. Людина здатна забувати, а ті події забути я просто не можу, не дозволю собі.

Я хочу пам`ятати деякі речі...

Ми їхали вдвох на заміну наших капеланів – Олега Марінченка й Олександра Пастуха. Ми домовилися, що я їду в новий термінал, а Леонід Кравець – на вишку. 10 січня потяг, а 11-го вже у Водяному. Нас віз Олександр Савіцький, і ми лишились у розвідки. 

Коли їхав, то розхвилювався, що маю надавати духовну підтримку не просто військовим, а хлопцям, що їдуть в аеропорт. "Кіборгам". Слава про них уже ширилася повним ходом. Тому це хвилювало. 

Але чомусь спілкування пішло легко. Хлопці виявилися просто хлопцями. Звичайними, своїми.

У сам аеропорт ми потрапили через день, бо про нас не знав штаб. Волноваха, падіння вишки... Леонід пішов домовлятися, й вирушили ми лише вночі.

Під час перебування в терміналі я помітив, що всі, хто там був – люди. Звичайні. Всі боялися, всім було холодно, всі знесилені. І всі боролися. Найгарячіше оборонялися ті, хто змирився з думкою про смерть. Ті, хто подумки померли. Вони робили більше очікуваного. От саме такі і ставали "кіборгами".

Примирення з думкою про смерть – риса, котра дає свободу. Чим налякати таку людину? Адже вона тепер чекає смерті, як чогось природного, в рамках звичайного. Іноді як привілея. 

Просто така людина готова до неї. Готова краще обрати смерть, ніж втрату чогось важливого.

Тоді в ДАПі людина ставала "кіборгом". Людиною, готовою на смерть. Але ж людиною...

Я це бачив.

Я це ціную.

Я пам´ятаю.