Як молитва і віра надають підтримку військовим України

Про страх — ніколи не вірте ветеранові, який скаже, що на війні не було страшно. Як кажуть побратими, не боїться лише дурний: на межі життя і смерті страх нагадує червоний сигнал, попереджаючи про небезпеку. Однак на війні є місце справжній дружбі, яка загартовується в найскладніших умовах.

З Дмитром ми познайомилися під час навчання в Інституті журналістики при КНУ імені Тараса Шевченка. Дмитро, хоч і навчався на два роки пізніше, на відміну від багатьох із нас уже мав певний досвід. У рідному Конотопі він ще школярем встиг попрацювати й в газеті, і на радіо, і навіть на телебаченні — на той час це був просто фантастичний досвід! На момент закінчення університету Дмитро вже працював у газеті «Факти». Потім було багато інших цікавих проєктів, поки все це не перервала війна. Тепер Дмитро Бабіч призупинив свою творчу діяльність: він — старший лейтенант Збройних Сил України, захищає Батьківщину на одному зі східних напрямків.

— Дмитре, ти закінчив Інститут журналістики, встиг попрацювати журналістом не лише в кількох виданнях, а й у кількох країнах. Але настав момент зайнятися справою, до якої ти точно себе ніколи не готував. Важко повірити, що ти зі зброєю на фронті. З якими відчуттями ти поміняв клавіатуру на автомат?

— Я дійсно ніколи не уявляв себе військовим. Про армію знав лише з репортажів моїх колег-журналістів та із занять на військовій кафедрі в Інституті журналістики. Щобільше, якби мені ще донедавна хтось сказав, що я приєднаюся до Збройних Сил України, я б, мабуть, щиро здивувався чи навіть розсміявся: як людині суто цивільній, мені навіть на думку не спадало пов’язати свою долю з військом. Але після фактичного нападу країни-агресора я не зміг залишитися осторонь і вирушив на фронт.

Після навчання на курсах у Львівській академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного потрапив до бойової бригади, яка наразі протистоїть ворогу в Харківській області. Спочатку такі докорінні зміни мене лякали, але з часом я усвідомив, що своєю присутністю на фронті роблю — нехай і малий — внесок у справу захисту України та власної родини. Сподіваюся, що в новому амплуа я приношу певну користь.

— Можливо, не дуже коректне запитання, але воно завжди цікавить тих, хто не був на війні: як там?

— Боюся, що у двох словах не вийде, але спробую сказати коротко за себе. Реальна війна — принаймні та, яку побачив я, дуже відрізняється від тих шаблонів, які пересічному українцю десятиліттями нав’язував кінематограф. Тут немає супергероїв, які за десять хвилин знищують батальйон ворога. Тут немає суперзброї, здатної миттєво дати відсіч агресору. І, нарешті, тут немає оспівування війни: у зоні бойових дій бачиш кров, руйнування, біль і сльози. Відчуваєш страх.

— Ти й до війни був вірянином, хоч сам не з релігійної сім’ї. Як знайшов свою стежку до Бога?

— На мій релігійний світогляд вплинув друг, який свого часу навчався у духовній семінарії, а зараз служить священником. Він, якщо можна так сказати, прищепив мені спершу цікавість, а потім і любов до Церкви. Завдяки Богові, саме в церковній громаді я знайшов добрих і чуйних людей, які допомагають мені розв’язувати життєві питання.

— Як змінилося твоє ставлення до Бога після відправлення на фронт?

— На фронті моя віра в Бога зміцніла в рази. Тут гостріше відчуваєш швидкоплинність життя. А віра не тільки заспокоює, але й надає оптимізму. Знаю декількох атеїстів, які знущалися з віруючих солдатів і ставили під сумнів силу молитви. Всі вони закінчили службу погано — здебільшого в психіатричній лікарні. Бо коли немає віри, немає й певного імунітету: страждає нервова система, і люди, які не мають віри, не захищені від зривів.

— Що тобі дає віра в Бога на війні, як допомагає служити?

— Передусім, особисто мені віра дає впевненість у завтрашньому дні. Це не просто слова. На фронті були моменти, коли охоплювали розпач і депресія. Але після щирої молитви ці почуття зникали без сліду. Віра потребує спільності: я намагаюся знайти храм навіть на прифронтових територіях, щоб відвідати богослужіння і поспілкуватися з іншими вірянами.

Наприклад, зараз ми в невеликому селі на Харківщині. Я думав, що тут немає церкви, бо село дуже постраждало від обстрілів. Але якось почув дзвони та пішов на їхній звук. Виявилося, що тут є новий храм Різдва Богородиці. Місцевий священник зрадів моєму візиту й сказав, що церква сама мене знайшла. Відтоді я постійно відвідую цей храм і активно беру участь у житті громади.

— Розкажи якісь особливі моменти з фронтових буднів.

— Якось ми потрапили під масований артилерійський обстріл. З нами в машині був 56-річний солдат Микола, який запанікував. Я порадив йому помолитися, щоб заспокоїтися. Не думав, що він справді прислухається. Але невдовзі обстріл раптово припинився, і ми дісталися безпечного місця. Радісний Микола сказав, що попросив у Бога врятувати нас і пообіцяв похреститися, якщо виживе. Тепер він один із найактивніших парафіян нашого храму.

Ще пригадую випадок, коли ми евакуювали родину з Вовчанська. Дитина, семирічна Оля, не хотіла їхати, бо загубився її той-тер’єр Санні. Командир відділення, який любить собак, узяв двох побратимів і пішов шукати песика на небезпечну ділянку. Він знайшов його, а під час пошуків наші хлопці знешкодили ворожу диверсійно-розвідувальну групу. Оля була щаслива, і, здається, командир ще більше.

— Чим плануєш зайнятися після завершення війни?

— Рано чи пізно всі збройні конфлікти закінчуються. Мій вибір — повернутися до цивільного життя. Я хочу продовжити журналістську діяльність, відновити контакти з партнерами на Заході та, нарешті, створити власну інформаційну агенцію: перед війною я отримав таку пропозицію й навіть став головним редактором проєкту в Брюсселі. Крім того, хотілося б написати книгу — таку, де слово «війна» не з’явиться на жодній сторінці.

Бесіду вів священник Сергій Баршай, опубліковано у виданні Софійське Братство